29 грудня 2023 року.
Київ.
Новий рік час змін, тепла і надії, але в мене він завжди асоціювався ще й з підсумками, бухгалтерськими звітами та нервовими перевірками. Цей місяць виснажив мене до краю, а думки були лише про те, як би швидше здати той клятий річний звіт й поїхати на свята до мами у Черкаси. Сестриця моя, маленька Даринка, вже давно чекає, а я так хотів зробити їм сюрприз: квитки до потяга взяв ще на початку грудня, коли в голові крутилася одна-єдина думка відпочити, обійняти рідних. На маму й Дарину завжди можна розраховувати тільки їм і довіряю після розриву з Ігорем, уже давно ні з ким не спілкуюсь.
Учора засидівся за ноутбуком до півночі закінчував звіт, бо начальник обіцяв: якщо контрольна комісія не знайде помилок, до 12 січня можу не з’являтися на роботу. Це для мене велика перерва, геть незвичне відчуття свободи! Треба було ще подумати про подарунки: мамі вже приглядав вишиту шалю, а Даринці купив новий смартфон, бо той її вже ледве працює. Залишалось тільки пройти перевірку та й гайда додому.
Вночі приснився мені дивний сон. Блукаю я десь у сосновому лісі, тиша навколо, і раптом на пеньочку сидить маленька дівчинка у вишиванці й перегортає сторінки товстої книжки.
Ти, часом, не заблукала тут? питаю я.
Вона ж озивається дзвінким голоском:
Та ні, я просто ще не знайшлася. А ти, не проспи свою долю вже сьогодні ввечері її зустрінеш. Поспішай, звіт вранці треба здати!
Підскочив я від несподіванки. Погляд на годинник сьома! Ледь встигнув приготуватись за чверть години, ледь не забув про каву. Навіть улюблену каву вирішив пити вже в офісі час гнав мене вперед. Мчав на зупинку, радів, що автобус на Хрещатики йшов швидко, ще й місце вільне було. Сів, окинув поглядом пасажирів і тут бачу, та сама дівчинка зі сну підморгує мені! Та коли кліпнув, її вже не було. Ну точно, це перевтома мене догнала, думаю.
На роботі панувала суєта: кожен вітання готував, а я з головою в документах. Звіт захищав мов солдат жодної помилки! Начальник, Сергій Аркадійович, підняв великий палець, побажав веселих свят й вручив конверт із премією 5000 гривень! Після обіду швиденько збігав на Петрівку, купив мамі шалю, а Даринці ще й гарну блузку. Зайшов у «Сільпо», купив смаколиків, пляшку Київського і мерщій до вокзалу.
Вже у вагоні, знесилений, біг до свого купе та перечепився через чийсь рюкзак гепнувся на весь вагон. Л ледве втримався від прокльонів, тут якісь сильні руки допомагають мені підвестися.
Вибачте, це мій рюкзак, я винен, каже молодий чоловік.
Глянув я на нього високий, карі очі, посмішка щира.
Та не переймайтеся, я сам винен, куди вже там поспішав, невпевнено посміхаюсь.
Виявилось, їдемо в одному купе. Познайомились вже по-людськи: він Андрій, із Тернополя, їде в Черкаси у справах тільки на день. Йому, як і мені, зворотний квиток обіцяє довгу ніч у поїзді вже на святкування вдома, але це був єдиний шанс потрапити на зустріч. Зав’язалась у нас розмова: з’ясувалось, обидва ми досі самотні, шукаємо ту людину, якій можна довірити своє серце й не боїмось бути щирими. Сам не знаю чому, але мені було з ним так легко, як ні з ким досі.
Після того як у наше купе зайшли ще бабуся Віра Петрівна з онуком, ми з Андрієм вийшли в коридор. Їли пиріжки з яблуками, пили чай з термоса і дивились через вікно на засніжене місто, прикрашене святковими гірляндами. Андрій запитав, чи можна обмінятись телефонами і я, ні на мить не вагаючись, погодився. Вперше за довгі роки відчув, що комусь цікавий просто так.
О девятій ранку Черкаси зустріли мене зимовим сонцем і снігом. Я спеціально нічого мамі не казав хотів зробити сюрприз. Відімкнув ключем двері, посміхнувся і вже за хвилину Даринка кинулася мені на шию щастя не передати словами. Мама саме дорізала салати до столу, мала приготувала моє улюблене картоплю по-українськи з куркою під сиром.
Я вже тиждень відчувала, що ти приїдеш. Он бач дві лотки яєць купила, думала, може не сама будеш, мамині очі світилися добротою, та й слова були лагідні.
Мамо, серйозно, тільки ми, ну не треба про Ігоря, бурмотів я, уникаючи теми.
Тут задзвонив мій телефон. На екрані «Андрій».
Привіт! Встиг повернутись додому? питаю.
Ні, ще ні, відповів він. У цьому місті з усіх знайомих тільки ти… Може, запросиш мандрівника на святкування?
Я не стримав усмішки, а серце защеміло трішки інакше по-новому, з надією.
Мамо, а можна запросити знайомого хлопця? питаю.
Та що ти питаєш, запрошуй! Бач, забагато страв наготувала, засміялася мама.
Дівчинка з мого сну таки не підвела: вчасно розбудила мене на важливий день і подарувала мені зустріч із людиною, яка, можливо, й є моєю долею.
Тепер, напередодні Нового року, я зрозумів скільки б не працював і як би не втомлювався, найцінніше бачити рідних, відчувати щирість і відкривати серце для нових почуттів. Життя непередбачуване і, можливо, воно оберігає ті шанси, які зігріють душу тоді, коли зовсім того не чекаєш.
