Новий етап з Миколою
У мене свій будинок — просторий, із садом, де квітнуть яблуні, та альтанкою — тут так гарно пити вечірню каву влітку. Мої діти давно виросли, у них свої родини, свої турботи. Я, Оксана, лишилася сама, але не самотня — вже кілька років поруч зі мною Микола, людина, з якою хочу ділити не лише вечори, а й все життя. Нещодавно ми вирішили: годі тягнути, час з’їжджатися й починати жити разом. Тим більше, що його син Андрій якраз привів у їхню квартиру наречену, Мар’яну, і всім нам пора відкривати нову сторінку. Хвилююся, але в душі таке тепло, наче мені знову тридцять, і життя тільки починається.
Ми з Миколою познайомилися п’ять років тому на танцях для тих, кому «за п’ятдесят». Я тоді прийшла з подругою, швидше з цікавості, а він стояв біля стіни, у охайній сорочці, та посміхався, як хлопчина. Розбалакалися, потанцювали, а потім він запросив мене на каву. З того часу ми не розлучалися. Микола — удівець, виховав сина сам, працював водієм, а тепер на пенсії, але все жаліється в гаражі чи щось лагодить по хаті. Він добрий, з почуттям гумору, і з ним я почуваюся живою. Але ми ніколи не жили разом — я в своєму будинку, він у своїй квартирі, і нам так було зручно. Поки що.
Все змінилося, коли Андрій, син Миколи, оголосив, що одружується. Йому двадцять сім, він працює програмістом, а його дівчина, Мар’яна, мила, але трохи сором’язлива, переїхала до нього. Микола розповів про це за вечерею, сміючись: «Оксанко, уявляєш, ці голубки тепер хазяйнують у моїй двійці! Мар’яна вже нові штори повісила!» Я посміхнулася, але в голові мільнула думка: а де ж тепер житиме Микола? Він, ніби прочитавши мої думки, додав: «Я ось думаю, може, нам із тобою пора під один дах? Мій дім тепер для молодих, а я хочу бути з тобою». Я ледь не впустила виделку — не від здивування, а від того, як це було правильно.
Довго обговорювали, де жити. Мій будинок більший, затишніший, і я його обожнюю — тут кожен куток просякнутий спогадами. Микола погодився: «Оксано, твій дім — як казка, я тут ніби у відпустці». Але я бачила, що він хвилюється — таки переїзд для нього важливий крок. Його квартира була його фортецею, місцем, де він виростив Андрія, де все знайоме. Я тепер хвилювалася: а раптом нам буде тісно вдвох? Мої діти, син і дочка, давно живуть окремо, і я звикла до свого ритму. Але думка про те, щоб прокидатися поруч із Миколою, пити з ним ранкову каву, разом копатися в городі, переважувала всі страхи.
Наступного дня я подзвонила доньці, розповіла про наше рішення. Вона засміялася: «Мамо, нарешті! Микола тобі як рідний, живіть уже разом, годі бігати на побачення!» Син теж підтримав: «Ма, тільки не змушуй його косити весь твій газон, він же не хлопчина!» Я засміялася, але на душі було тепло — діти за мене раді. А ось Андрій, коли Микола сказав йому, трохи збентежився: «Тату, а як же квартира?» Микола відповів: «Сину, це тепер ваш дім із Мар’яною. А я починаю нове життя». Андрій обійняв батька, і я побачила, як Микола пишається сином.
Ми почали готуватися до переїзду. Микола привіз свої речі — не так багато, пара валіз, інструменти та старий радіоприймач, який він слухає ввечері. Я звільнила для нього половину шафи, поставила в спальні його улюблений фотель. Але головне — ми разом сміялися, планували, сперечалися, куди повісити його рибальські трофеї. «Оксано, — казав він, — цього щуку я на стіну у вітальні повішу!» Я обурювалася: «Та хіба через мій труп, Міколо, вона ж страшна!» Та в підсумку знайшли місце в його новому «кабінеті» — маленькій кімнатці, де він лагодитиме свої вудки.
Інколи я ловлю себе на думці: а якщо ми не зживемося? Микола любить порядок, а я можу залишити чашку на столі. Я обожнюю квіти, а він бурчить, що вони «заважають дихати». Але потім він приносить мені ромашки з базару, і я розумію — ми справимося. Ми не молоді, у нас свої звички, але є головне — бажання бути разом. Я згадую, як він одного разу сказав: «Оксано, я все життя працював, а тепер хочу жити для нас». І я теж цього хочу.
Сусіди вже помітили, що в мене з’явився «господар». Тітка Ганя, що живе через паркан, підморгнула: «Оксанко, молодець, не даєш собі сумувати!» Я лише посміхнулася — хай собі говорять. Важливо, що ми з Миколою починаємо новий етап. Андрій і Мар’яна приїжджали до нас на вихідні, привезли торт, і ми пили каву в альтанці, сміялися, наче завжди були однією родиною. Мар’яна шепнула мені: «ОксанМар’яна шепнула мені: «Оксанко, дякую, що прийняли тата. Він тепер сяє, як сонце в небі».
