Він пішов, а ми залишилися — і почали будувати своє життя наново, без нього.
Вечір був, як і сотні інших перед ним: діти гомонять на кухні, на плиті охолоджується вечеря, у лазні вже натоплено. Усе, як завжди, усе для нього. Чоловік прийшов, сів за стіл, мовчки поїв. Потім пішов у лазню. Я думала — все, як звичайно. Але коли він повернувся, сказав дивним, відчуженим тоном:
— Ти мене не цінуєш. Мені тут більше робити нічого. Я йду.
Зібрав речі — акуратно, методично. Забрав ноутбук, документи, навіть свою улюблену чашку. Пішов до мами. Просто так. Без сліз, без крику, без пояснень.
Я стояла в передпокої, схопившись за одвірок, і слухала, як за ним ляскають двері. І знаєте — я не впала, не заридала, не знесилилася. Ні. Я відчула… полегшення.
Ніч пройшла на диво спокійно. Без хропіння з сусідньої подушки, без його бурчання, без вічного незадоволення — то діти шумлять, то вечеря не така. Зранку я прокинулася, наче народилася знову. Діти вже повставали, я приготувала сніданок, ми всі поїли, і вони пішли гуляти у двір. А я залишилася — сама, але не порожня.
Нещодавно ми закінчили ремонт. Залишилися дрібниці — довести до ладу. Я вирішила занятися шторами. Взяла шуруповерт, саморізи, дюбелі — інструменти, яких раніше навіть не торкалася. Ця проклята планка ніяк не хотіла триматися, постійно сповзала. Але я впоралася. Я змогла. Повісила штори. Красиві, легкі, блакитні, з квітковим узором — ніби завіса на нову сцену мого життя.
Потім я пішла на кухню, зварила три літри ароматного яблучного варення і кілька пляшок томатного соку. Поки баночки охолоджувалися на підвіконні, я задумалася: а може, я справді в чомусь винна? Може, не доглянула, не досказала, недолюбила? Але чим більше я роздумувала, тим ясніше розуміла — ні. Він просто давно вже не був з нами. Тілом — тут, а душею — десь далеко.
Я вийшла у двір, взяла фарбу, драбину — важку, стару, майже ще з війни. Насилу дотягнула її до стіни, страх перемагав рішучість. Я боявся висоти з дитинства. Але піднялася. І пофарбувала. Будинок заіскрився. Я віддихнула. І знаєте, як би дурно це не звучало, але в той момент я зрозуміла: я все можу. Сама все зроблю.
Ніч принесла тишу. Діти спали, я сиділа з чашкою чаю на кухні і вперше за багато місяців не відчувала тривоги. Повертати його? Навіщо? Він сам пішов. Сам обрав — свою матір, свою свободу, свою ілюзію. Нехай тепер свекруха розбирається зі своїм «янголятком», як вона його завжди називала. Гадаю, швидко зрозуміє, що крильця давно облізли, а німб іржавий.
А в нас — буде добре. Я впораюся з городом, з домом, з дітьми. Я стану сильнішою. Я вже стала. І не тому, що хочу — тому що більше не можна бути слабкою. Тепер я і мама, і тато. І нічого страшного. Не вперше.
Я вже думаю про розлучення. Не бачу сенсу тягнути. Він пішов — не в гості, не у відрядження, а із сім’ї. Це його вибір. А ми — з дітьми — зробимо свій. Ми почнемо все спочатку. Без нього. І крок за кроком збудуємо собі життя. Справжнє. Вільне. Чесне. Своє.
