Нарешті в мене з’явилося особисте життя — але моя донька вважає мене божевільною і заборонила бачитися з онукою.
Все життя я присвятила доньці. Потім — онучці. Ніколи не скаржилася, нічого не вимагала натомість. Але, схоже, вони забули, що я не просто безоплатна няня чи домробітниця. Я — жінка. Зі своїми почуттями, бажаннями та правом на щастя.
Мені був двадцять один, коли я вийшла заміж. Чоловік — Тарас — був тихою, спокійною людиною, працьовитим. Жили ми небагато, але мирно. Коли доньці виповнилося два роки, він поїхав у відрядження — на вантажівці, везе якийсь товар. Чи повернувся? Ні. Загинув. Як — мені так і не розповіли. Залишилася я сама з маленькою Оленою на руках.
Батьки чоловіка вже померли, мої жили в іншому місті. Допомоги чекати було нізвідки. Єдиним порятунком стало житло, яке залишилося після Тараса. Я намагалася працювати вдома — давала приватні уроки, адже за освітою я вчителька. Але, повірте, викладати, коли по квартирі бігає малеча, — справа непроста.
Потім мама забрала Олену до себе. Майже два роки донька жила у бабусі з дідусем, поки я крутилася, як білка в колесі. Працювала у школі, вечорами брала додаткові заняття. Кожні вихідні їхала до доньки. І кожного разу, коли йшла від неї — серце розривалося.
Коли Олена пішла до садочка, я молилася, аби вона не хворіла, бо не було змоги сидіти вдома. І, на щастя, донька виявилася міцною. Потім була школа. Потім — університет. Я все тягнула сама. З ранку до ночі працювала, щоб забезпечити їй гарний одяг, взуття, їжу, додаткові заняття.
Коли вона закінчила навчання й влаштувалася на роботу, я вперше відчула: усе. Я вільна. Тільки вільна — означає самотня. Моїх батьків не стало, подруг не було, я все життя крутилася в клопотах. Навіть кіт став єдиним співрозмовником.
А тоді народилася Марійка. Я переїхала до доньки за кілька місяців перед пологами — допомагала з покупками, пранням, готувала, збирали разом «тривожну сумку». Потім повністю взяла на себе турботу про малу — Олена рано вийшла на роботу.
Але я не скаржилася. Навпаки — розквітла. Я знову відчула себе потрібною. Коли Марійка пішла до школи, я забирала її після уроків. Разом обідали, робили домашнє, гуляли у парку. На одній із таких прогулянок я зустріла Івана.
Він теж був дідусем — виховував онуку. Його історія багато в чому нагадувала мою: рано овдовів, допомагав доньці. Ми почали спілкуватися. І розмови ставали все довшими. А потім він запропонував зустрітися… без онуків. На каву.
Чесно? Я збентежилася. Востаннє мене запрошували на побачення років тридцять тому. Але я погодилася. Так у моє життя повернулася радість. Ми ходили в кіно, на виставки, просто гуляли. Я знову почувалася жінкою.
Але донька цього не зрозуміла. Олена подзвонила мені якось вранці:
— Ми з Олегом хочемо поїхати до друзів. Зак— Залишимо Марійку у тебе на вихідні, добре?
Я зітхнула:
— Вибач, любов, але я якраз виїжджаю на пару днів. Треба було попереджати раніше.
— Ти що, знов з цим… Іваном? — прошипіла вона.
Я остовпіла:
— Олено, що це за тон? Ти ж знаєш, що я завжди поруч із Марійкою. Але я не вічна нянька.
— Та ти взагалі забула про онуку! Ще недавно твердила, що особисте життя тобі не потрібне, а тепер шастаєш по концертах!
— Так, шастаю, — відповіла я рівно. — Бо живу. Бо щаслива. І я сподівалася, ти порадієш за мене.
— Порадію?! Ти проміняла онуку на якогось діда! Краще займися собою, мам, у тебе дах їде! Більше Марійку до тебе не привеземо, поки не опам’ятаєшся!
Я сиділа й не вірила, що це говорить моя донька. Я все життя віддала їй. Кинула все заради її благополуччя. Виховувала її сама. Піклувалася. Підтримувала. Допомагала з її дитиною. А тепер я — «божевільна бабуся», у якої «дах їде», тому що нарешті знайшла щастя?
Я цілий вечір ридала. Івану нічого не розповіла. Він лише обійняв мене й прошепотів:
— Ти маєш право жити. Кохати. Бути коханою.
Але у мені все стислося. Я не уявляю життя без Олени. Без Марійки. Мені страшно, що одного дня втрачу їх назавжди. Сподіваюся, донька заспокоїться й передумає. Сподіваюся, вона зрозуміє — її мати не перестала бути бабусею. Просто нарешті знайшла трохи щастя для себе.
Адже хіба я не заслужила на це право?
