**Щоденниковий запис.**
— Олеже, не забудь купити «Київський» торт та трохи фруктів до вихідних, — нагадала мені дружина, Марія, зазирнувши у холодильник.
— А навіщо? У нас свято? — здивувався я, перебираючи пачку кави.
— Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! Із новим чоловіком. Вони тепер житимуть тут, у нашому місті! — підкреслила Марічка.
— Як це «житимуть тут»? У нас ж двокімнатана хата, — видихнув я, відставляючи каву.
— Ну, не в нас, звісно, — розвела руками дружина. — Просто мама пішла на пенсію, одружилася й вирішила переїхати ближче. Щоб онука бачити, допомагати.
Я пообіцяв усе придбати, але в душі почало клекотати дивне тривожне відчуття. Моя теща, Ганна Іванівна, завжди викликала в мені внутрішній мороз. Не жінка — а гора. Витончена, холодна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном. Всє життя працювала на залізниці і тримала підлеглих у залізних рукавицях. І кожен раз, коли вона розповідала, як карала провинившихся, я мовчки радився, що не працюю під її керівництвом.
А тепер вона поруч. Невже вся її могутня енергія вийде на нашу родину? А якщо втрутиться у виховання Максимка, почне командувати, наказувати?
Марія ж була в захваті. Допомога з сином, шкільні справи, уроки — тепер не треба мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», — казала вона. Але я відчував: спокійному життю кінець.
Настала субота. Дзвінок у двері.
— Олеженько, мама приїхала! — радісно скрикнула Марічка і кинулася відчиняти.
Вона розчинила двері… і завмерла. На порозі стояли двоє. Поруч із кремезним чоловіком із добродушним обличчям — невисока жінка з теплою усмішкою та короткою світлою стрижкою. Я онімів. Це ж зовсім не та Ганна Іванівна, яку я знав!
Але жінка, знайомим, але незвично м’яким голосом, промовила:
— Діточки, як же я по вас сумувала! Олежку, Марічко, Максимку, вітаю вас, мої любі!
Я переглянувся з дружиною. А чоловік уже міцно стиснув мені руку:
— Ну здоров, зятечку! Я Василь Петрович. Сподіваюся, поладнаємо! — і з широкою усмішкою потягнув важку торбу на кухню.
Ганна обійняла дочку, потім онука — і навіть мені дісталися обійми. Я стояв, не вірячи у таке диво.
А на кухні Василь Петрович уже викладав із торби банки з домашніми соліннями, ковбаски, і, як то кажуть, пляшечку чогось міцненького. Помітивши мій погляд, він усміхнувся:
— А як же! Тепер ми родина. Хочеш, розповім, як із твоєю Ганною познайомився?
Виявилося, він був бригадиром у сусідньому депо. Одного дня прийшла перевірка — і серед начальства була вона. Сувора, непохитна. Василь не злякався, сказав усе як є. Вона спробувала придавити авторитетом — не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, кава, поїздка на рибалку, гриби… і кохання. Василь зумів розбудити в Ганні не лише жінку, а й люблячу бабусю. Тепер вони разом забирають Максимка зі школи, возять у село; Ганна захопилася риболовлею і навіть дивилася разом із чоловіком оголошення про човни.
— Приїжджайте і ви до нас у село, Олежку, — сказала вона якось. — Усе працювати та працювати… А жити коли?
Коли мій друг, Ігор, дізнався, як змінилася моя теща, лише зітхнув:
— Оце тобі пощастило. У нас теща мало не розвалила сім’ю, а в тебе — золото!
І я з ним цілком згоден. Тепер я дивлюся на Ганну Іванівну зовсім інакше. Бо іноді навіть залізне серце просто чекає, поки його хтось розтопить.
**Висновок:** Коли змінюється людина, змінюється й наше ставлення до неї. Іноді варто просто почекати — і диво станеться само.
