Син привів у дім нову дружину з двома дітьми. Тепер кожен мій день — це пекло.
Вже третій рік я живу, наче у безкінечному жахі, з якого не можу прокинутися. Все почалося того дня, коли мій син Микола, тридцятип’ятирічний чоловік, привів до нашої двокімнатної квартири в Києві свою нову жінку. Жінку на ім’я Оксана. В неї вже було двоє дітей від першого шлюбу. Спочатку він сказав, що це тимчасово. Тимчасово. Як часто ми, жінки, віримо в це слово…
Минуло три роки. У нашій квартирі тепер живе не сім’я, а ціла орда: я, мій син, його дружина, її діти та… вона знову вагітна. Виходить, Бог у мої старі роки не дав мені ані спокою, ані затишку, ані можливості перевести подих. Мабуть, за щось мене карає.
Оксана не інвалід, не хвора, їй трохи за тридцять. Але працювати не хоче. Каже, що «зайнята дітьми». Але ж діти щодня йдуть у дитячий садок. А Оксана — ні. Вона не йде на роботу. Вона йде гуляти. Або до подруги. Або на манікюр. На що — не знаю.
Микола спочатку запевняв: оформлять документи, все налагодиться, вона влаштується, і вони знімуть житло чи візьмуть іпотеку. Я повірила. Адже я мати — я завжди сподіваюся. Але минув рік, другий, пішов третій. І нічого не змінилося. Тільки живіт у Оксани виріс.
Не скажу, що вона відверто груба зі мною. Вона не хамить, говорить ввічливо. Але по дому нічого не робить. Ані підлогу помити, ані посуд, ані їжу приготувати. Навіть за своїми дітьми по-справжньому не дивиться — вмикає мультики, суне їм щось у руки і сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї та крики від дітей.
Усі домашні справи — на мені. Я встаю о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мию підлоги, повертаюся додому до восьмої, не встигаю навіть чаю випити — вже треба прибирати, прати, готувати. Поки всі на роботі, я сама відмиваю кухню, щоб не злипалася від жиру, прасу, варю обід. Бо в обід син із дружиною повертаються — їсти треба. Потім знову справи, вечеря, і тільки після дев’ятої вечора я, нарешті, можу сісти. Іноді просто стою на кухні й плачу. Від безсилля.
Моя пенсія йде на комуналку та продукти. Зарплати Миколи не вистачає на таку юрбу. А Оксана, звісно, «у декреті». Ще до того, як офіційно туди пішла.
Недавно я спробувала поговорити з сином. Кажу — квартира маленька, нас забагато, мені важко, здоров’я підводить. Я ж потрапила до лікарні — тиск підскочив просто біля плити. Лікар наказав не перенапружуватися. А він лише плечима знизав і сказав:
— Мам, ти не сама тут живеш. Квартира й моя теж. Ми нікуди не поїдемо. Грошей нема. То терпи.
Ось і вся розмова.
Ось і вся подяка.
Ось і весь син.
Я думаю поїхати. Запозичити, влізти у борги, але знайти собі куток. Хай навіть менший, хай без ремонту. Лише б була тиша. Лише б нікого. Бо я вже не можу. Я просто не витримаю появи у домі ще однієї дитини. Тут уже не життя — тут виживання.
Я більше не живу. Я обслуговую. Я рабиня. У власному домі. У власній старості. А найстрашніше те, що ніхто, ніхто з них навіть не замислюється, як мені важко. Вони просто живуть. І чекають, коли я зварю, приберу, помовчу.
Хочеться кричати, але я стискаю губи. Я більше не можу, але все одно роблю. Бо інакше — бруд, голод, холод. Бо я — мати. Бо я — бабуся. Бо я — одна.
