Я працюю в одному з київських парикмахерських, і сьогодні я був свідком, як Надя поспішала додому. На годиннику вже майже десята вечора, і вона не могла дочекатися, коли зайде в квартиру, вечеря вже чекала на столі, а син Андрій голодний. День був важким, адже Надя цілком сама працювала у цій маленькій перукарні, а сьогодні саме вона стояла на зміні.
Після закриття вона прибрала робочий стіл, ввімкнула сигналізацію, зачинила двері і тоді вирушила вулицею, що веде через сквер «Квітковий». За звичкою це місце було спокійним і безпечним: вдень на лавках сиділи пенсіонерки, ввечері пусто, лише вуличне освітлення підкреслювало тишу.
Проте в цей вечір один з лавок зайняли діти. На лавці сидів хлопчик, схожий на п’ятьдев’ять років, і маленька дівчинка, здавався, лише п’ятирічна. Надя сповільнила крок і підняла голос.
Що ви тут робите самі? Пізно вже! Ходімо додому!
Хлопчик подивився на неї, погладив дівчинку по головці і міцніше притиснув її до себе.
Нікуди не йдемо. Вітчим вигнав нас.
А де ваша мама?
З ним. П’яна.
Надя не роздумувала ні хвилини.
Вставайте, ходімо до мене. Завтра розберемося.
Діти повільно підвелися. Надя взяла маленьку, яку назвали Зоряна, за руку, а хлопчику Максиму простягнула свою. Вона провела їх до своєї квартири на третьому поверсі, розповіла все чоловікові Олегові і своєму дванадцятирічному сину. Ті, знаючи добре серце Наді, не задавали питань, а одразу запрошували гостей до вмивання і за столом. Голодні діти, хоч і соромязливі, з апетитом зїли все, що їм подали.
Після цього Надя зайшла до сусідки Ганни, у якої донечка ходила до першого класу, і попросила щось з одягу для Зоряни. У Ганни, як і в багатьох українських родинах, завжди залишалося трохи старих речей після дітей, і вона дала кілька комплектів.
Надя помила дівчинку, переодягла її в чистий одяг, а Максиму який вже сам помився знайшла стару футболку. Діти розклалися спати на дивані в залі Зоряна не відходила ні на крок від брата, а він тримав її в обіймах.
Нагодовані й виснажені, діти швидко заснули. Надя відправила сина до його кімнати, а сама з Олегом довго сиділи на кухні, обговорюючи, що робити далі.
Наступного ранку вона ввечері провела Олега на роботу, бо сама мала приступати до другої зміни. Дітей розбудили, нагодали і зібрали їхній випраний за ніч одяг у пакет, після чого вирушила їх вивести до будинку, що стояв поруч. Квартира була відчинена, діти зайшли в коридор і замерзли на мить.
Надя зупинилась, бажаючи подивитися в очі жінці, яка залишила їх без нагляду. З кімнати вийшла молода, схудла жінка з великим синець під оком. Вона байдуже поглянула на дітей і сказала:
А Ви прийшли? Хто це?
Це тьотя Надя. Ми ночували у неї, відповів Максим.
А Добре, пробурмотіла вона, наче нічого не сталося, і повернулася до кімнати. Надя була в шоці: чи могла це бути їхня мати?
Раптом жінка повернулася до Наді і кликнула:
Іди до кухні, поговоримо.
Надя пішла за нею. На диво, хоч житло було скромне, всюди панувала чистота: посуд прибраний, підлога вимита, речі на місцях, навіть її старий халат був чистий, хоч і з відсутніми ґудзиками. Жінка вказала на стілець і сказала:
Сідай.
Надя присіла, а жінка, сидячи навпроти, подивилася в її підбите око і запитала:
Ти маєш дітей?
Так, син Андрій, йому дванадцять, відповіла Надя.
Слухай Якщо щось зі мною станеться, не залишай моїх дітей, добре? Вони не винні.
Ти їх залишиш? здивувалась Надя.
Я вже не можу. Після того, як я спробувала зупинитися, нічого не виходило. Я пю щодня, і він, його батько, викидає дітей за двері. Вони йому не рідні.
А батько де?
Потонув, коли Зорянці був лише рік. Відтоді я одна.
Ти не працюєш?
Працювала в магазині, минулого тижня звільнили за прогули.
А чоловік?
Підробляє час від часу. Ми виживаємо.
Вона довго мовчала, а потім знову сказала:
Якщо щось станеться, прошу, не залишай їх. Якщо не зможеш взяти віддай у притулок.
Надя підвелася, її розум важко сприймав усе це. Діти вийшли їй назустріч, обійняли її, і її очі наповнилися сльозами. Вони швидко їх витерли і Надя сказала Максиму, що він знає, куди її шукати.
Вийшовши на вулицю, вона дозволила сльозам текти, немов дощ, змушуючи перехожих озиратися. Вечором вона розповіла все Олегу; він нічого не став питати, тільки запевнив, що діти залишаться з ними. Син, почувши розмову, підбіг і обійняв їх обох. Вони залишилися сидіти на кухні, мовчки, тримаючи один одного.
Через три дні прибіг Максим, розгублений і схвильований. Він сказав, що його мати зникла, а вітчима забрали поліцейські. Зоряна тепер у сусідки, проте вже сьогодні її мають віддати у притулок. Він швидко передав усе це сестрі, і вже того ж дня дітей забрали до установи.
Наступного дня знайшли маму дітей в Дніпрі, у річці вона загинула насильницькою смертю, мабуть, передчувши свою долю і просячи Надю допомогти.
Надя з Олегом розпочали оформляти опіку над дітьми, шукаючи потрібні документи в органах влади. Родичів у Максима і Зоряни не виявилося, і після ретельних перевірок, а також завдяки свідченням Наді про розмову з матері, отримали дозвіл на опікунство.
Надя залишила роботу, а Зоряна була надзвичайно налякана, довіряла лише брату і постійно трималася поруч. Навіть коли ложка впала зі столу, вона злякана дивилася на Олега, ніби очікуючи покарання.
Згодом довелося докласти багато зусиль, щоб завоювати її довіру. Максим, будучи старшим, швидше зрозумів, що в цій родині їм нічого не загрожує. З часом дівчинка відкрилася: вона підходила до Наді, гралася з її сином, усміхалася, хоча ще трохи боялася чоловіка Наді. Страх перед дорослими чоловіками був глибоко вкоріненим.
Олег ставився до неї ніжно і обережно. Він давно мріяв про доньку, проте через стан здоровя Надя більше не могла мати дітей. Коли він повернувся з триденних відряджень, Надя з Зоряною вийшли його зустріти. Олег обійняв дівчинку, підняв її на руки і разом зайшли до кухні. Показавши посмішку, вони зіткнулися з хлопцями, а потім з Надею. Усі обійнялися і стояли мовчки, але в їхніх серцях було тепло.
Тепер у цій родині все буде добре.
