Вітчима нічим особливо не докориш хіба що ніколи не надбав їм шматком хліба, за оцінки не сварився, от тільки як Марічка пізніше дому зявлялась, міг зчинити галас.
Я мамі обіцяв, що за тобою слідкуватиму! кричав він відчайдушно через Маріччині мляві запевнення, ніби вона вже доросла. Ото вже доросла! Думаєш, отримала атестат і вже можеш все, що заманеться? Спочатку знайди нормальну роботу, а потім доросла із себе будуєш!
Трохи охолонувши, вітчим гомонів тихіше.
Залишить він тебе, кажу! Я ж бачив, який той хлопець тебе додому підвозить? Машина люкс, личко гламурненьке. Ти простенька, Марічко, кому ти така треба? Потім плакатимеш я казав!
А Марічка не вірила. Олег був симпатичний, вчився на третьому курсі інституту, щоправда, на платному так і вона б не проти платно навчатися! По конкурсу не пройшла, у коледжі їй не сподобалося, тож підробляла то листівки роздавала, то газети носила. Головне підготуватись до вступу наступного року. Так і познайомились з Олегом: вона дала йому листівку, а він одну, другу, третю і каже:
Дівчино, а якщо я заберу всі листівки, то ви з нами в кавярню підете?
Марічка й сама не розуміє, що тоді на неї найшло погодилася. Вона, досвідчена, листівки у районі не кидала, напхала їх у рюкзак, а додому вертаючись у сміттєпровід спровадила.
У кавярні Олег зі своїми друзями її пригостив піцою і морозивом. Вдома з сестрою таку смакоту їли тільки на день народження грошей бракувало, а пенсію вітчим не дозволяв чіпати, мовляв, нехай на чорний день лежить якщо з ним щось буде.
Чесно кажучи, заробляв він нормально, але половину грошей на ремонти своєї Лади спускав, а решту то на картки, то в автоматах проґавлював. Марічка не ображалась: спасибі, що їх з Оленкою не вигнав, квартира ж його, мамину продати довелося, як захворіла. Звісно, хотілось і шоколадки, і піци, і фанта, але якщо щось перепадало все сестричці. Навіть у кавярні Олега спитала: «Можна шматочок з собою для Оленки?» Той здивувався, а потім купив цілу піцу та шоколадку з горішками таку вона і на свята не пробувала.
Навпаки, добрий Олег був, зря вітчим боявся. І Марічка поряд з ним гостріше відчувала свою невпевненість, тож готувалась до вступу старанніше, та ще й касиркою в Сільпо влаштувалася. Платили непогано, змогла джинси купити, і навіть у перукарню сходила щоб Олег гордився.
Коли він вперше покликав на дачу, Марічка все зрозуміла, але не злякалась не мала, вже не мала. Тим більше він її любив, і вона його. Хвилювалася лише, чи відпустить вітчим, але той якраз став ночами десь пропадати. Марічка знала, де саме у тітки Любки, медсестри з сусіднього підїзду. Та довго дражнилась, але зрештою піддалась вітчимовим залицянням, хоч і сама у шлюбі встигла побувати і розлучитись.
Для Марічки це було навіть на руку: правда, Оленка трохи нарікала, коли зрозуміла, що ночуватиме сама, але Марічка їй купила шоколадку, чіпси і дволітрову Бонаку погодилася.
Помітити, що вагітна, Марічка здогадалася вже пізно. Цикл у неї завжди гуляв, та й слідкувати ніхто не вчив. Касирша Вероніка Матвіївна якось, сміючись, сказала:
Світлишся, округлилась… Марічко, ти часом не «в цікавому стані»?
Посміялись, а ввечері Марічка тест зробила. Коли побачила дві смужки, не вірила не може такого бути!
Олег не зрадів. Сказав, що невчасно, сунув гроші на лікаря і зник. Марічка весь вечір ридала, пішла по лікарях виявилося, вже шістнадцять тижнів. На дачу тоді все й вийшло, а вона гадала раз перший, значить, ніби не можна.
Поки животик був маленький приховувала від вітчима; потім вже не сховаєш, довелося зізнаватися.
Отримала, звісно.
А хлопець твій де? Ожениться? запитав вітчим.
Марічка тільки очі в підлогу. Олега вже місяць не було видно дізнався про дитину, і слід простиг.
Ну ось, каже вітчим, я ж казав
Думаю, порадився з Любкою.
Вийшло так народжуй. Але доведеться малу лишити в пологовому: зайвий рот нам ні до чого. Ось що: одружуюсь я, Любка теж вагітна, у нас двійня буде. Куди троє малюків в одній квартирі?
А вона тут жити буде? здивувалась Марічка.
А де ж іще? Тепер вона моя дружина.
Як по ділу. Вітчим не жартував щодня натякав, що вижене їх і з Оленкою, якщо Марічка з немовлям прийде. Марічка розуміла то слова Любки, але хіба легше? Висновок один: лишати малу не могла.
Не суши голову, казала Любка, таких немовлят швидко удочерять, і любитимуть як рідну.
Марічка плакала, дзвонила Олегу, вигадувала, де їй жити з сестрою і малечею. І нічого не вигадала. Тут якось Вероніка Матвіївна, кивнувши на пару, що товар у касі брали, тихо сказала:
Ото ж все років минуло, а вони досі в чорному ходять. Все життя скорботі, краще б іще дитину народили. Або всиновили.
Парочку Марічка часто бачила завжди чемні, з добрими обличчями, хіба що трохи сумними. Не знала, чому.
В них дочка загинула. Був скандал, памятаєш: автобус із школярами під Одесою розбився, водій заснув, так та дівчинка і загинула. Люди хороші він лікар, вона англійську викладає. Я до них колись ходила, коли була заміжня, всі тоді приносили їм ангелів статуетки. Дівчина на екскурсії купила ангелика, так з рукою ледве дістали. Хтось перший подарував ангелика, потім всі носили. Я думала, гірше стане, а ні здається, це їй і допомогло.
Фільм такий Марічка бачила, де дівчина дитину бездітній парі залишала, ті могли, може, і не хотіли, але Марічка весь час про них думала. Вже восьмий місяць, працювала, бо втратити роботу то був би крах. І от саме пара під її касою зупинилася. Чоловік пожартував:
Пані-касира, а ви часом тут народжувати не збираєтесь?
Всі сміються а насправді Марічці було важко: спину ломило, ноги розпухали, печія дошкуляла, ніхто й не спитав, як вона. Лише лікарка сварилася, але то не рахується. Тож ця увага була такою теплою, що сльози на очах це з Марічкою часто відбувалося, останнім часом.
А десь через два дні після зміни, коли додому з зарплатною пакетом крокувала, її догнав той самий пан і запропонував допомогти. Марічка затиналась, але стало трохи легше він добрий, подумала вона.
Ангелика вона помітила у крамниці на розпродажі мабуть, і даремно лежать, літо в розпалі. Купила, а потім дізналася у Вероніки Матвіївни адресу і пішла.
Коли натиснула на дзвінок страшно стало: ну мало, може ніхто вже не носить їм статуеток? Навряд чи приймуть.
Двері відкрила жінка здається, одразу впізнала Марічку. Марічка зніяковіло простягнула ангелика, голова в плечі: чекала або двері захлопнуть, або відхрестяться.
Але ні. Жінка взяла статуетку, всміхнулась і запросила на чай.
Під чай спокійно переповіла Марічці їхню історію. Тільки з її уст все звучало болючіше і гостріше.
А чому ви ще не народжували? майже пошепки спитала Марічка.
Були складні пологи. Матку видалили, більше не можна.
Незручно стало: наче не личить у чуже лізти. Про усиновлення хотілося спитати, але слово не озвати.
Думали всиновити, сказала жінка, наче думки читала, навіть школу пройшли. Але в останній момент не змогла. Просила у доньки дай мені знак. І нічого.
Саме в ту мить почувся гул, наче стакан розбився. Жінка здригнулась, Марічка здивовано подивилась думала, що нікого немає.
Пішли разом до кімнати. Марічка боялась, що буде, як сховище темно, свічки, фото. Насправді лише одне фото в рамці, кімната світла, всюди ангелики. Один лежав розбитий. Жінка довго розглядала шматки фарфору:
Це той самий ангелик. Доньчин.
Щоки у Марічки зайнялись. Якщо це не знак то що?
Марічка народила вчасно. Тим часом Любка вже жила в їхній квартирі, раніше народила, діти ще були в лікарні, але обом вже купили ліжечка біленькі, з кокосовими матрацами. А для Маріччиної малої нічого їй потрібно було забути про свою донечку. Оленка тільки вечорами шепотіла:
А не можна її десь заховати? Ну, щоб не знали, що вона у нас. Я допомагатиму.
Від таких слів Марічці хотілось ридати, але при сестрі стримувалась.
Записку вона написала заздалегідь. Було там: Не можу залишити доньку собі, вона здорова, можете не хвилюватись. І про знак ангелика не забувайте. Поклала в конверт свої накопичення всі свої пенсійні заощадження. Достатньо має вистачити, люди хороші.
Виписували зранку, але вдень підкидати дитину страшно. Весь день просиділа в Епіцентрі, хоч сидіти тяжко, голова крутиться, але головне знайти малечі добрих батьків.
Коли ТЦ зачинилися, ще годину на лавочці сиділа, пощастило, що тепло. Лише у сутінках зайшла у підїзд, коли чоловік з вівчаркою виходив на прогулянку.
Доньку несла у переносці, спеціально купила на свої гривні і попросила на виписку принести Вероніку Матвіївну, та лишніх питань не задавала. Поставила переноску акуратно, щоб двері не зачепили, під ковдру поклала конверт із запискою та грошима, вже хотіла подзвонити у двері та зникнути, як двері самі відчинились.
На порозі стояв той чоловік батько загиблої.
Ти що там нюхаєшся?
У Марічки аж ноги підігнулись від страху.
Помітив переноску.
Що це?
Сльози самі потекли. І Марічка розповіла все: і про Олега, що кинув, і про вітчима, який сім років тримав двох дівчат, а тепер жениться й у нього двійня, і про Любку, яка придумала залишити відмову в пологовому.
Він уважно слухав, потім каже:
Галя вже спить, не хочу її будити. Розберемось зранку. Ходім, я постелю тобі в залі.
Спати серед десятків ангеликів було чудно, але Марічка заснула доньку до себе притуливши.
Вранці прокинулась а доньки нема. Марічка як підскочила. І зрозуміла: розлучитись не зможе. Ніколи. Захотілося бігти, забирати…
Не встигла, бо в кімнату зайшла Галина, тримала малу.
Тримай, погодуй, усміхнулася. Я її заколисала, хотіла, щоб ти виспалась, але недовго вистачило.
Поки Марічка годувала, не могла глянути на Галину. Що їй сказав чоловік? Може, вони вже вирішили удочерити? Як сказати, що вона передумала?
А скільки твоїй сестрі? раптом запитала Галина.
Дванадцять, здивувалась Марічка.
Як думаєш, вона погодиться переїхати до нас?
Таке питання! Марічка аж очі підняла.
Що?
Сашко мені все розповів. Що вам нікуди йти, що вітчим виганяє. Я подумала, якщо Оленка залишиться там зроблять з неї служницю. Хай теж з нами живе.
Як це «теж»? заікаючись питала Марічка.
Галина кивнула на статуетку біля фото склеєна, та все ще впізнавана.
Думаю, це був знак. Що ми повинні допомогти. Тут місця багато переїжджайте до нас! Я допоможу тобі з малечею, а дурощі кинь маму й дитину не можна розлучати.
Марічці стало так тепло і соромно, що аж до вух зашарілася.
То ти погоджуєшся?
Марічка кивнула, ховаючи обличчя в ковдрі донечки, щоб Галина не бачила її сліз…
