Ніколи не забуду того дня, коли знайшла плачучу дитину у візочку біля дверей сусідки Олени. Вона була так само шокована, як і я.
Боячись найгіршого, я пішла до поліції, сподіваючись, що знайдуть батьків малечі. Але дні минали, тижні, а ніхто не зявлявся.
Зрештою ми з чоловіком усиновили дитину та назвали її Софійкою.
Вісім років ми були щасливою родиною аж поки мій чоловік не пішов із життя, і я залишилася сама з вихованням Софійки. Навіть у цій втраті ми знаходили радість разом.
Та я й подумати не могла, що через тринадцять років після того, як Софійка увійшла в моє життя, перед моїми дверима зявиться її рідний батько.
Той день був звичайним вівторком. З тих, що зливаються з рутиною, минаючи непомітно. Я щойно закінчила прибирати після вечері, руки пахли часником і томатним соусом, коли дзвінко пролунав у передпокої. Я нікого не чекала. Родина й друзі знали вечорами я люблю спокій.
Відчинила двері передіною стояв чоловік. Його напружена постава, те, як він нервово поправляв піджак, зраджували: він не звик до таких візитів. Карих очей я відчула щось знайоме, та не могла зрозуміти що.
Вибачте за турботу, промовив він, голос тремтів. Ви Ви Лариса Шевченко?
Я кивнула, не розуміючи, хто переді мною.
Так. Чим можу допомогти?
Він ковтнув повітря, пальці міцно стиснули полу піджака, ніби це тримало його на ногах.
Гадаю Ви матір Софійки.
Я кліпнула очима. Здалося, що не почула.
Що?.. Що ви сказали?
Я Богдан. Я її рідний батько.
На мить я застигла. Ніби під ногами розчинилася підлога. Софійка. Моя Софійка. Дитина, яку я виховувала з немовляти, яку любила всім серцем. Я намагалася осмислити почуте, але думки не встигали за відчуттями. Розум підказував: треба відповідати. Але серце заливало хвилювання.
Батько Софійки? прошепотіла я.
Богдан кивнув, у його очах читалися надія й каяття.
Я знаю, це важко. Але я роками шукав її. Тоді я зробив помилку Тепер лише хочу побачити її. Виправити, що можна.
У мені спалахнув гнів як він сміє просто зявитися? Після стількох років просто увійти в її життя?
Я схрестила руки й відступила.
Богдане, не знаю, що ви хочете, але у Софійки є родина. Я її мати вже понад десять років. Ми багато пройшли. Ми родина. І ми побудували щасливе життя.
Він здавався зламаним, погляд помякшав.
Я не хотів залишати її. Був молодим, налякався. Але жалкую. Не можу змінити минуле, але хочу бути частиною її майбутнього.
Серце калатало так, ніби ось-ось розірвет груди. Думи метушилися: дозволити йому побачити Софійку? А якщо вона не захоче? А якщо це лише принесе біль? Я згадала, скільки зусиль коштувало наше щастя, і не була впевнена, чи готова ділитися ним із кимось із минулого.
Та в очах Богдана була щирість. Він прийшов не забирати він прийшов знайти спокій. Я відступила й тихо сказала:
Заходьте. Але нам треба поговорити.
Богдан увійшов, обережно сів на диван. Я принесла каву, і ми довго мовчали, перш ніж я заговорила.
Чому зараз? Чому не раніше?
Він занервував, зіткнув долоні.
Думав, зможу забути. Жити далі. Але не вийшло. Кілька місяців тому я дізнався, де вона. І збирався з духом.
Він замовк, і я побачила, як важко йому дається кожне слово.
Не хочу брехати їй. Але не знаю, чи маю право так зявлятися.
Я довго дивилася на нього. Справді жалкує чи ні?
Все має бути поступово. Спочатку я поговорю з Софійкою. Вона нічого про вас не знає. Це буде шоком для неї. У неї своє життя, Богдане. І я не дозволю нікому його зруйнувати.
Він швидко кивнув.
Я розумію. Нічого не чекаю. Лише хочу, щоб вона знала, хто я. Якщо вона не захоче мене прийму це.
Я не знала, на що чекати. Я не готувала Софійку до такого. Мені ніколи не спадало на думку, що її біологічний батько може повернутися. Як вона відреагує? Розізлиться? Відчує зраду?
Того вечора, після довгих вагань, я нарешті розповіла їй. Вона вечеряла, крутила виделку в пальцях, коли я обережно почала:
Софійко, мені треба з тобою поговорити.
Вона підняла брови, відчувши серйозність у голосі.
Що трапилося, мамо?
Сьогодні приходив чоловік. Богдан. Він сказав що твій рідний батько.
Очі Софійки розширилися. Я бачила, як думки змінюються в її голові.
Це означає?
Це означає, що він частина того, як ти зявилася на світ. Але ти завжди була моєю донькою. І це ніколи не зміниться.
Софійка мовчала.
