**Щоденниковий запис**
— Ну, годі, діду, їду! У вас так добре, наче знову в дитинстві! Лазня — просто казка! Як на світ народився! Може, ще наступних вихідних завітаю!
— Краще більше не приїжджай, онуку… — баба витерла руки об фартух і важко зітхнула.
— Ба, що це ти? — Олег остолбенів. Він певний був, що для діда з бабою він завжди — рідний, улюблений. До дванадцяти років жив із ними, називав їх татом і мамою.
— Не треба більше, — різко відповів дід, суворо дивлячись з-під густих брів. — Тепер я зрозумів, чому дружина від тебе втекла. І як ти, скажи на милость, таким уродився…
Він махнув рукою, розвернувся і, хитаючись на хвору ногу, пішов до комори.
— Ді-і-іду! — Жінка вибігла на ґанок боса, забувши про вітряний вересень і мряку. Листя берези сліпо летіло в обличчя, а по небі гналися свинцеві хмари.
— Ді-і-іду, Олег дзвонив! Їде! Яка ж радість! — скрикнула вона, притискаючи руки до грудей.
Старий випростався, скрипнув спиною, витер піт з чола рукавом поношеного кожуха.
— Чого боса вибігла? Захворієш! — сердито насупився. — Іди в хату, зараз прийду.
— Та я… просто порадитися, серце не втримало…
— Іди, кажу!
Баба схлипнула і поплелася до хати. А в душі кипіло. Олег — їх Олечко, світло в віконці. З пелюшок вирощували, перші кроки, перше слово — «бабуся»… А потім донька нагрянула. Забрала. Забрала, лише подорослішавши. Через дванадцять років. Ніби позику повертала. Дід тоді лютував, лаяв доньку, але даремно — поїхали. Олег плакав, спершу часто дзвонив, потім рідше… зовсім перестав…
І з тих пір у хаті — тиша. Душа спустіла. А коли одружився — навіть не сказав. Дізналися від чужих. Було боляче. Нікчемно. І ось — подзвонив, їде. Надія теплом розлилася в грудях.
Три дні баба крутилася, як перед Великоднем. Підлогу вимила, пирогів напекла. Не спала — гадала: яким він став, чи гарний, чи здоровий…
Під вечір у двір заїхала чорна, блискуча машина. Вікна — немов ніч. Мурашки пробігли по шкірі. З салону вийшов Олег — кремезний, коротко стрижений, у модному піджаку. Посміхнувся. Привітався.
— Діду, бабусю! Їсти є? Аж з голоду мру!
— Є, онучку, звичайно. Заходь…
Подарунків ніхто й не чекав — не до того. Але хоч по-людськи… Хоч слово…
Наївся, ноги на стіл закинув, цигарку запалив і став розповідати, як у нього «все класно». Дід скривився, губи затремтіли, встав і пішов до дровниці.
А той не вгавав. Про дружину розказував — дочку депутата. Як вона його «не цінувала», батькові скаржилась. Як роботи від нього хотіли, а він «не для того одружувався». Звільнили. Житла нема. Тепер — водій. Ось машина, чорна, як смола.
— Грошей треба, — сказав. — У вас же є, діду. Ти пожив, тепер моя черга.
Дід мовчки рубав дрова. У думках руки замазав, але баба спинила. Забрала чоловіка. А сама сиділа, слухала цього чужого чоловіка, хрестилася потай. Опівночі він заснув, прямо за столом, з порожньою чаркою в руці.
Вранці прокинувся — бадьорий. Як огірок. Знову лазні захотів. Наївся. Вийшов на ґанок і оголосив, що час їхати.
— Ну то й їдь, — буркнув дід, закутуючись у кожух.
А баба дивилася на старого й розуміла: за добу він постарів на цілісіньких десять років. Зігнувся, плечі опустилися.
— Олечку, — промовила вона, закутуючись у хустку. — Одно тобі скажу. Світ не навколо тебе обертається. Ти — порошинка. Як до людей — так і до тебе. А душа твоя… ніби скло в твоєму авто. Воно є, але крізь нього — пітьма.
Вона перехрестила його і пішла за дідом, притиснувши руку до серця. У цій важкій осені раптом стало ясно — весни для них більше не буде.
І більше не повертайся…
**Урок:** Людина росте не від років, а від серця. Якщо воно пусте — вік не допоможе.
