**Ще не пізно**
– Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Олену ніжним місцем, наче кулаком під ребра. Боляче. Вона мовчки чистила картоплю.
– На нас уже пальцями показують! Ну батько – ще ладно, він чоловік, але мати?! Жінка! Хазяйка родини! Ти не соромишся?
Сльоза покотилася по її щоці, затрималася на мить і впала на руку. За нею – друга, третя… Скоро сльози лилися безперервно, а донька все бушевала.
Її чоловік, Ігор, сидів на стільці, понуро опустивши плечі, з випнутою губою.
– У нас батько хворий, ти що робиш? Йому догляд потрібен! – Ігор схлипнув. – Невже так можна? Мам? Він тобі молодість віддав, ви дитину народили, виростили, а тепер що? Захворів – і ти вирішила хвостом закрутити? Ось дурна, так не робиться…
– А як робиться? – спитала Олена.
– Що?! Ти жартуєш? Глянь на батька… Вона жартує!
– Наче я тобі, Насте, не мати, а звірюка якась… Отак спізнилась турбуватися за батька…
– Мамо! Що ти везеш? Що з себе мученицю корчиш? Ні, у мене сили нема! Зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Сором!
– Уявляєш, – обернувшись до батька, казала Настя, – я йду з університету, а вони… під ручку йдуть по алеї! Він їй віршики читає, напевне власні – про кохання, мабуть?
– Зла ти, Настю, зла й дурна. Молода ще…
– Дивись! Жодного каяння! Все, дзвоню бабусям – нехай приходять, у нас із татом сили більше нема.
Олена мовчки випросталась, розгладила складки на хатньому платтячку, зітхнула. Підвелась.
– Гаразд, мої рідні. Я піду.
– Куди, Оленко?
– Піду від тебе, Ігоре…
– Як це – підеш? А я? А як я?
Донька в цю мить, блискавично блищачи на матір очима, щось гарячково верещала в телефон.
– Нааасте, Настю! – застогнав Ігор, начебто по мертвому. – Настю…
– Що? Що, тату? Спина? Де болить?
– Ойойой… Настю… вона… мати… каже, що йде.
– Як це – йде? Куди?! Мамо, що ти знову видумала? На старості літ?!
Олена усміхнулась.
Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти раніше, але захворів Ігор – загострився радикуліт. Ох, як він, бідолаха, стогнав, як корчився…
– Олено… у мене, мабуть, грижа…
– На МРТ не показало.
– Ой, та що вони там знають, ті лікарі… Вони, знаєш, Оленко… навмисне спочатку не кажуть.
– Так? А навіщо?
– Ну… щоб потім більше грошей здерти! У Петра на роботі так само було – радикуліт, мазі, таблетки, а потім – оп, грижа! Та ще й страшна, якась довга назва…
Тоді Олена не пішла, не змогла кинути «бідолагу». А тепер…
– Скільки того життя, Оленко, – казала її подруга Марія. – Ти ж, як раб на галерах, працюєш на них. Що доброго твій Ігор тобі дав? Ні-чо-го! – Марія стукнула долонею по столу.
Усю молодість гуляв – так гуляв, як пес! Навіть цю… як її… перукарку до дому тягав! Пам’ятаєш?
– Люську.
– О, точно, Люська, як корова на шоколадці! Ти на двох роботах, ще й підробляєш, а Ігор на дивані. Ігореві треба в санаторій – у нього ж спина! Ігор летить на море, а Олена – спочатку на город до свекрухи, потім до мами? А те, що в сорок років ногу волочиш – то нормально?
– Ну, Маріє… – тоді оправдувалась Олена, – Ігор він…
– Що він? З іншого тіста зліплений? Ааа… так, він же чоловік – священна тварина. Подивись на інших – вони жили рвуть, щоб родині добре жилось. А у вас – ти працюєш, а цей… нахлібник.
– Маріє, – несміливо подивилась Олена, – мені здається, ти не любиш Ігорка… Ніби він тобі щось зробив? Усе життя уникаєш його, на свята не збираємось разом…
Олена запитала – і сама злякалась. Раптом Марія розкаже, що між ними були почуття?
– Гаразд, скажу…
Олена стиснулась.
– За що мені любити твого гриба? Ти ж розумієш. Усе життя не зможу забути, як він своїми липкими лапшами мене торкався.
Ти ж пам’ятаєш, у молодості я спала, як забита – з гармати не розбудиш. Ми тоді святкували його день народження на дачі, я трохи перебрала і заснула. Ти мене в кімнаті поклала.
Я прокинулась – важко дихати, а ця погань рукою рот мені затуляє, а іншою в білизну лізе! Я вивернулась, подряпала йому пику. Ти ж пам’ятаєш, він звалив все на кота…
Знаєш, що найжастіше? Його мама лежала на сусідньому ліжку – і все бачила! А потім мені заявила, що я сама винна, бо «спокушала Ігорка». Я тоді погрожувала тобі розповісти, а вона сміялась – казала, що ти нікуди не дінешся…
Я швидко поїхала – не хотіла твою сім’ю руйнувати. Тоді ти вагітна була Настею.
Ось чому я завжди йду, коли він приходить. Боюсь, що мій Василь його рознесе, дізнавшись. Боюсь і тебеОлена взяла валізу і вийшла з дверей, відчуваючи, як легкішає на серці, адже найважче – зробити перший крок.
