—Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова доньки вдарили Лиду, ніби кулаком під ребра. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.
—На нас уже пальцями показують! Якщо б тато загуляв — ну, він мужик, але ж мати! Жінка! Хазяйка вогнища! Тобі не соромно?
Сльоза покотилася по щоках Лиди, затрималася на мить і впала на руку. За нею друга, потім третя… А донька все гарчала.
Костя, її чоловік, сидів на стільці, зігнувшись, з витягнутою нижньою губою.
—У нас тато хворий, ти що? Йому догляд потрібен! — Костя схлипнув. — Невже так роблять? Він тобі молодість віддав, дитину виростили разом, а тепер що? Захворів — і ти відвернулася? Оце твоя подяка?
—А як треба? — спитала Лида.
—Що?! Ти що, знущаєшся? Подивись на тата… вона знущається!
—Таню, наче я тобі не мати, а ворог заклятий. Оце ти про батька спіткнулась…
—Мамо! Що ти видумуєш? Який із себе мученика корчиш? Досить! Зараз подзвоню бабусі, нехай із тобою розбирається. Ганьба!
—Уявляєш, — обернулась до батька Тетяна, — йду з університету, а вони… під ручку по алеї, він їй віршики читає, мабуть, сам склав? Про коханьце, так, мам?
—Зла ти, Таню, зла й дурна. Молода ще…
—Ні трохи каяття! Досить, дзвоню бабусям, нехай приходять.
Лида мовчки випросталась, розгладила складки на хатній сукні, зняла невидимі порошинки. Підвелась.
—Гаразд, дорогі, піду я.
—Куди, Лидко?
—Йду від тебе, Костю…
—Як це йдеш? А я? Я як?
Тим часом донька, блискавками в очах, щось гаряче вигукувала в телефон.
—Таааню! — завив Костя, наче по покійнику. — Тетяно…
—Що? Що з татом? Спина? Де болить?
—Ойойой… вона… мати… йде сказала.
—Як це йде? Куди?! Мамо, що ти видумала на старість літ?
Лида усміхнулась. Вона акуратно складала речі у валізу. Вже збиралась піти раніше, але Костя захворів — хондроз загострився, бідолаха стогнав…
—Лид… у мене, мабуть, грижа…
—МРТ не показало.
—Та що вони там знають ті лікарі! Вони спеціально спочатку не кажуть.
—Навіщо?
—Щоб потім більше грошей витягнути! У Петровича на роботі так само… спершу хондроз, мазі, таблетки, а потім — грижа, да ще й якась страшна…
Тоді Лида не пішла. Не змогла кинути «бідолагу». А тепер…
—Скільки тій житті, Лид, — казала їй подруга Ліза. — Ти ж як раб на галерах! Що тобі Костя доброго дав? Нічого!
Всю молодість гуляв, як кобель. Навіть цю… перукарку, як її…
—Мілка.
—Так, Мілка, як корова на шоколадці! Ти на двох роботах, а він на дивані.
«Кості треба в санаторій», «Костенька полетів на море», а Лида — на город до свекрухи, потім до мами. А те, що в сорок років ногу волочить — то нормально?
—Ліз, — виправдувалась Лида, — Костя ж…
—Що він? З іншого тіста? Священна тварина? Подивись на інших чоловіків — вони жили рвуть, щоб родині добра хотілось. А ти ж як причіпка.
—Ліз, — несміливо подивилась Лида, — ти ніби не любиш Костю. Ніби він тобі щось зробив…
—Ладно, скажу…
Лида здригнулась.
—За що мені любити твого сопляка? Всю житть пам’ятаю, як він липкими рученятами мене чіпав.
Тоді на дачі в день народження я перебрала, заснула. Прокинулась — він рот мені затуляє, а другою рукою в лифчик лізе. Я йому пику подряпала.
А найстрашніше? Його мама на сусідньому ліжку все бачила! Потім казала, що це я сама провокувала.
Ось чому я все життя уникаю його. Якби Миша дізнався — рознесе твого Костю.
Лида замовкла.
Так от воно що…
Вона почала розуміти багато речей.
—Як я за нього вийшла? Він же недоношений був, його бабуся у валянці випарювала…
—Який зв’язок?!
—Я його пожаліла. Усі хлопці — на мотоциклах, з гітарами, а він — нічого не вміє, у великих окулярах.
—Боже…
—Моя мати сказала: «Якщо ходить — одружуйся». Я була дурна. А він усе життя «хворий» — то спину потягнув, то гастрит. Я любила гори, а стала сиділкою.
—Пожаліла… а себе?
Тієї ночі подруги довго говорили, сміялись і плакали.
***
Ох, як її лаяли! Костя — бідний, вона — розпусниця.
—Повернись до чоловіка, впади в ноги! — кричала мати. Свекруха симулювала серцевий напад, але Лида переступила й пішла.
Тетяна потім прийшла з вибаченнями. Мати й донька вчились будувати стосунки наново.
Костя приносив чотири гвоздики в газеті — благав повернутись. Не повернулась. А через місяць після розлучення він уже фліртував з Мілкою, і «хвороба» пройшла.
А Лида… вчилась жити. Тетяна записала її до салону. Петро запросив у гори, як у молодості.
Ніколи не пізно почати наново.
