**Щоденниковий запис**
Мати Марічки лишень важко зідхала, дивлячись на свою красуню-доньку. Ганна вже й не знала, як переконати дівчину, що не варто все життя чекати на принца зі столиці. Не діждеться.
Марочко, ти немов у казці живеш. Подивись навколо скільки гідних хлопців. Твої однокласники, Ярик та Тарасик, добрі хлопці, постійно до тебе липнуть. Чому не виходиш з ними погуляти, коли вони під вечір під будинок приходить? Пішла б, побалакала, може, і зрозуміла б, що й у простих хлопців може бути золоте серце.
Мамо, мені не потрібне золоте серце. Мені треба, щоб хлопець був справжнім красенем, а в нашому селі таких нема. Немає гідних мене! Марічка випростувалася, і її струнка фігура здавалася ще витонченішою.
Ганна лише похитала головою.
Доню, краще не родися вродливою, а родися щасливою. Ці слова віками перевірялися.
Але Марічка змалку чула цю приказку і ніколи не замислювалася. Вона була впевнена: вродливі завжди щасливі. З дитинства її хвалили, захоплювалися нею.
Яка ж гарненька дівчинка! Очі як вишні, личко немов із казки! А вона посміхалася, і хтось обовязково частував її цукеркою.
У дитсадку на святах вона завжди грала принцесу, а в школі дівчата позаздрили їй. Всі хотіли бути схожими на неї. І хоч Ганна боялася, що така увага зіграє з донькою злий жарт, Марічка лише пишалася собою. Їй потрібен був лише такий же красен такий, як вона сама, а не прості хлопці, що ходили за нею, як тіні.
The end.
