Не чекали
Наш з Марічкою тато поїхав десь на заробітки і зник, коли я навчався у пятому класі, а сестра у першому. Точніше, тоді він пропав зовсім. А до цього просто зникав на кілька місяців. З мамою вони не були розписані, тато був вільною птицею. От і мандрував по країні, де трапиться робота. Повертався, коли заманеться, завжди з грошима і гостинцями. Мама терпіла, бо любила його до нестями.
Володимире, повертайся швидше, благала вона.
Та не сумуй. Зачекай з подарунками, віджартовувався він.
Недбало цілував і зникав. Коли його не було, нами опікувався татів брат, дядько Микола. Мені завжди здавалось, що мама подобалась йому та він ніколи цього не показував. Особливою увагою її не оточував. Просто був нам підтримкою.
Ну що, Таїсо? питав дядько Микола, заходячи до нас, Як малеча?
Ура, дядько Миколо прийшов! вигукував я, кидаючись до нього обіймати.
Привіт, Денисe, коротко притискав мене.
Як на мій погляд, краще б він був моїм татом. На вихідних водив нас з Марічкою гуляти, поки мама перепочивала. Іноді й вона йшла з нами, а деколи лишалася вдома, роздумувала про свою нелегку жіночу долю.
Коли я виріс більшим, дядько Микола приніс додому шведську стінку й встановив її у коридорі. Тата до того часу вдома вже не було майже пів року. Я допомагав дядьку прикручувати перекладину, мотузку, кільця. Марічка стояла обабіч і спостерігала, як він вправно все майструє.
Дядь Миколо, а чого не одружуєшся? Ти ж золоті руки маєш! Тебе будь-яка з такими руками забирає! примудро казала Марічка зі своїм дитячим жіночим розумом.
Вона чула розмови мами з подругами.
Ніхто мені не подобається, Марічко. Захочу одружуся.
А діти свої тобі хіба не треба?
Вона кумедно розвела руки.
Дядько Микола відклав інструмент:
Мені й вас вистачає. А ти чого, з дому женеш? примружився.
Марічка засміялась:
Я?! Ні-ні, дядьку, я тобі завжди рада!
Ввечері запитав сестру:
Чого ти чіпляєшся до нього? Ще образиться й перестане приходити.
А тато ж подарунки привозить мрійнно сказала Марічка. Може, скоро повернеться…
Ой, дурненька! Та знаєш скільки ця стінка коштує? Я прорахував у голові, десь три тисячі гривень.
А нащо вона мені? Я хочу сукні й ляльки. Не мавпи ж лазити по турниках!
Цього разу нашого тата Марічка чекала дарма. Він не повернувся. Якось прийшов дядько Микола і зачинився з мамою в кухні. Вмовляв щось її, а мама плакала, аж серце стискалося.
Таю, ну не плач. Я вас не покину. Ти ж його знаєш… шукає де легше, де солодше.
Мама голосила по-справжньому, прямо «Ой-йой-йой-йой», а потім ще довго ридала.
Дядько Микола приходив до нас, як і раніше допомагати, ремонтувати, гуляти з нами. Одного дня наважився поговорити з мамою про свої почуття. Я, із чистою совістю, підслуховував.
Миколо, мені тебе не треба!.. Ти ж добрий, ти заслужив справжнього щастя.
Мені видніше, хто мені потрібен, вперто відказав він.
А якщо він повернеться?
Микола не відповів.
Я все одно чекатиму… Люблю його, Миколо! Нічого вдіяти не можу. Якщо ти впевнений, що така тобі потрібна. Без серця
Я тихенько відійшов від дверей. Маму міг би тоді мало не зненавидіти. Тільки те й чекати, чи прийде любов її життя. Тьфу.
Жили далі. Марічка вся у тата де годують, там і хороший. Міг би я її в цьому звинувачувати? В мене здається, й вона згодом зрозуміла, що тата з подарунками чекати марно. А дядько Микола старався. Працював за всіх нас. Мама народила йому сина, Вадима. Дядько Микола був щасливим донестями. Вони побралися, й усе налагоджувалось.
Я закінчив школу без трійок, мав проходити на бюджет в університет. Мама сяяла:
О, в нас учений буде, Миколо!
Е, а ми що погані, чи що? жартував дядько.
Та досить вам! Які там учені… червонів і відмахувався, Налийте мені краще шампанського, скуштувати
Ой, ти ще не пробував? гиготіла Марічка, а я лякав її очима.
Вадим без толку лазив по всіх нас, норовив вилізти на стіл і наробити біди. Дядько Микола спіймав його й посадив на коліна.
Ну ось, синку, давай поводься чемно. Ти ж вже не немовля!
Вадим хутко взяв зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі всі зареготали.
В двері хтось стукає? нашорошилась Марічка.
Мама відійшла й швидко повернулась. На порозі стояв тато. У кімнаті повисла тиша. Він оглянувся і сказав:
Ну що, гуляйте далі.
Мовчали всі. Вадим сповз із дядіних колін до незнайомця. Тато не звернув уваги. Мама підхопила Вадима на руки й закрилась ним, як щитом. Дядько Микола підвівся.
Куди? запитала мама незвичним голосом.
Я мені треба на повітря.
І, відсунувши брата плечем, вийшов. Я піднявся слідом за ним, а за мною і Марічка.
Доню, дивись, які я тобі модні речі привіз, запропонував тато.
Дивно, але Марічка навіть не глянула у його бік. Вона догнала мене у коридорі:
Давай, я піду за ним. А ти тут послухай, що буде.
Але
Та ну, Денчику! У тебе краще виходить підслуховувати!
Ех, права… Я залишився. Хоч у шпигуни йди!
Марічка побігла за Миколою, а я причаївся за дверима. Переживав, що мама нарешті дочекалась Оту «любов всього життя». Що ж тепер з нашою сімєю?
Таю, ти шо? Заміж за Миколу вийшла? насмішкувато кинув тато.
Мама мовчала.
Таю… було й було. З ким не трапляється Я повернувся!
Послухалась сварка, ляскання і наляканий плач Вадима.
Йди ти, Володю куди подалі.
Таю, ти що?
Я сказала йди. Ніхто тебе не чекав.
Брешеш. Я по очах бачу. Очі не брешуть.
Все, що хотіла сказала, відрізала мама.
Тато вийшов за мить, побачив мене:
Підслуховуєш? Ну-ну. Далеко підеш.
А мені було байдуже його думки. Я зайшов у кімнату, думав, що мама буде ридати. Але вона заспокоювала Вадимка, одночасно поправляла волосся і сервірувала стіл наче Юлій Цезар.
Уф. Ледь не зіпсував нам свято, правда? мама трохи криво усміхнулась. Ну, де там усі?
Вадим вже й забув мамину сварку. Задоволено переставляв стільці.
Я вийшов на двір. Марічка з дядьком Миколою сиділи через дорогу у сквері. Вона стискала його руку, поклала голову на плече, наче боялась відпустити і втратити. Я підійшов, подивився… Так хотілося нарешті сказати.
Обійшов лавочку й глянув у Миколине розгублене лице:
Тату, годі тут сидіти. Ходімо додому, мама кличе.
Від хвилювання у Миколи навіть руки тремтіли. Марічка одразу поклала свої долоньки поверх його рук, а потім запитально:
Правда ж, ходімо, тату?
Ми повернулися додому. Як-не-як, сьогодні у нас свято я закінчив школу.
