Нічого не страшніше за це…

Колись навпроти біля калинового гаю…

— Ну, у Дмитрика все гаразд. Виписую до садочка. — Лікарка простягнула Ганні довідку. — Не хворій більше, сину.

Хлопчик кивнув та подивився на матір.

— Підемо. — Ганна взяла сина за руку, коло дверей озирнулася. — До побачення.

— Бувайте, — прошепотів услід Дмитро.

У коридорі Ганна посадила сина на лавку і пішла до роздягальні за верхнім одягом. Дмитро весело дригав ніжками й цікаво розглядав інших дітей. Вони вдяглися, мати зав’язала шарфик на шиї сина.

— Завтра в садок. Сумував? — спитала вона.

— Авжеж, — радісно відповів хлопчик.

Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли сніжною вулицею до автобусної зупинки.

— Мамо! Ну мамо… — Дмитро потягнув Ганну за руку, відволікши її від думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу, і життя знову піде своєю чергою.

Вона провела поглядом за сином і побачила жінку з розкритою коляскою. У ній сидів хлопчик Дмитрового віку з розкритим ротом, з якого цівкою стікала слина, і порожнім поглядом.

Ганна миттю відвела очі.

— Мамо, чому хлопчик у колясці? Він же великий, — тихо запитав Дмитро.

— Він хворий, — відповіла вона.

— Але ж ти мене не возила в колясці, коли я хворів?

— Підемо швидше. Він хворий по-іншому. — Ганна глянула на жінку з коляскою, що віддалялася, і потягнула сина до зупинки.

Після народження Дмитра вона не могла дивитися на хворих дітей, мимоволі приміряючи ситуацію на себе. Жалість охопила її серце. На матерів вона дивилася зі співчуттям. Вони самі доглядали за хворими дітьми. Чоловіки часто не витримували — йшли. Добре, якщо поряд були рідні.

А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи покинула б дитину в пологовому? Свого Дмитра? Ні, ніколи. Навіть думати про такий вибір було страшно.

Вони їхали додому автобусом, а Ганна згадувала…

***

Колись вона була гарною та веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а вже про дітей і не думала. Але час минав, подруги повиходА тепер тримаючи руку свого здорового, веселого Дмитрика, Ганна розуміла, що найбільше щастя — це його теплі долоні, його сміх і знання, що вона зробила все правильно.

Оцініть статтю
Джерело
Нічого не страшніше за це…