— Не дивися на мене так!
Катруся глянула на кота так суворо, як тільки могла. Навіть брову підняла мама завжди сварила її за це, бо в дитинстві Катрусі, доньки Олексіївни, брови ще й зійшлися на переніссі. Вона спадкувала їх від тата, а так хотілося б мамині тоненькі, як ниточки, акуратні. Але свого часу Катруся нарешті дала раду бровам і вже давно виглядали вони, як вона забажає.
Котяра те прекрасно знав, тому й не реагував. Вмостився на підвіконні та дивився на свою хазяйку здивовано, злегка зневажливо, зрідка блиснувши містичним, зеленавим оком, коли світло нічника з коридору пробивалося у кухню. Двері, які Катерина притримала для ілюзії вибору між втечею і залишитися, іноді погрюкували від протягу, але зачинилися неохоче. На це Катя навіть досердилась. Хотіла вже, аби та клацнула і повне право відкрити інші дверцята холодильника.
Вона вмостилась на підлогу коло стіни і зново впялася поглядом у холодильник.
Авжеж, що Катерина знала все до останньої ковбаски на власноруч вимитих полицях: саме вона купувала продукти для усієї родини, через що її частенько жартома підколювали.
Катерино, нащо нам ті каперси? Хто в нашій сімї їх їсть? сміявся чоловік, крутячи баночку. Ну і що ти з ними робитимеш?
Смачні ж вони.
Гаразд. Тільки придумай, як їх використати, щоб потім не жалітися.
І Катерина, як завжди, щось вигадувала. Варила щось трохи дивненьке, адже за рецептами готувати їй не вдавалося. Але сімейство спочатку озирало її страву з підозрою, а потім зїдало до крихти ще й добавки просили.
Всі окрім Каті.
Вона не могла їсти власну їжу ну не йде й все. Процес творення їй приносив неабияке натхнення, проте як тільки страва завершена щось клацало всередині. Ніби приходила якась уявна бабуся, шепотіла щось, зловтішно цокала зубом, і Катю тут же полишав апетит до власного витвору.
Катя через це засмучувалась і заїдала все сумненьким тим, що не треба готувати купленою ковбаскою чи сиром, булочками, цукерками, вафлями, та ще й іноді потроху тягнула дитяче печиво у власного сина. У дитячому вона бачила «здорову їжу», а докори сумління тоді трішечки відступали. Катя навіть втішала себе: турбуюсь про здоровя!
Здоровя річ, якої Катрі найбільше бракувало.
Вона була не повна, та й не худюща; усе зїдене витрачалося на сімю троє дітей, чоловік, котяра і хатні справи, робота, яку Катерина поважала, а іноді навіть любила, якщо вона не заважала крутитися довкола рідних.
Вона навіть не звикла скаржитись на здоровя ще з дитинства їй вбили одну просту істину: «Само минеться!»
Так говорила її мама, коли Катя починала жалітися:
Катрусю, ти що, вигадуєш? Температури нема! Міряла, кажеш? Молодець! Випий чаю з малиною, лягай минеться!
Така мамина фраза переслідувала її звідусіль, вкорінилася. Навіть чітке розуміння, що це не надто працює, і лікарська освіта не допомогли: після першої дитини вона не звернула уваги на збої в організмі то пусте, саме пройде. І з другою малечею було важко, вона ледве прокидалася від плачу, але що ж, яка ж вона мати, якщо не витримує?
Чоловік, Кирило, все зрозумів і без слів.
Катрусю, ти поспи, я з дітьми разберемося якось
Вона спала всю ніч, а прокидалася втомленою, замість відпочилою. Зїдала її вина перед чоловіком і дітьми.
Яка ж вона жінка, якщо від неї ні користі, ні толку?
Та якби Катя хоч раз задумалась, чому вона почувається «не так», може, й роздивилась би причину: жінка з дитинства жила з дивізом «ти трохи не така»
Його їй вселила мама і бабуся:
Катрусю, сядь рівненько! Не сутулься, як ключик! Випрям спинку, дитино! Аню, ну скажи щось! У неї ж буде горб! Їсти все підряд сором! Всім дітям можна, а Каті ні! Дивися, як їсть без зупину. Я їй і забороняла, і вмовляла марно!
Маленька Катруся худенька, як кошеня сиділа рівненько, ховала очі та ковтала сльози в борщ.
Чому в їхній родині такий культ худорби й стрункості, вона збагнула підлітком, знайшовши мамині фото й розгледівши себе, тільки трохи раніше і з такими ж щічками і талією.
То навіщо мама їй таке казала?
Дивися на себе у дзеркало! Хто тебе заміж візьме? Я й сама не вірила, поки себе не змусила, і мама мене теж. Вся сімя дієти такі тримала навіть для батька не готувала, аби не спокушати.
Мамо, а дідусь коли від бабусі пішов?
Що ще за питання? Геть не тому! Просто не зійшлися характерами…
Каті було боляче. Але вона вирішила, що якщо її зовнішність не її козир, тоді вона хоче бути корисною стати лікарем. Так і сказала мамі, яка скептично погодилася «ну, лікар то лікар».
Вона дійсно стала хорошим лікарем мало мала особистого життя, натомість багато вчилась і працювала.
Але бабуся, коли захворіла й потребувала уваги мами, все ж подбала і про влаштування особистого життя Катрусі швидко знайшлася сваха. Та пояснила мамі з бабусею, що Катя «персик, і красива, і розумна, нареченого знайдемо».
Катя була здивована: хто там краса? Тло ж тональний крем Та жениха знайшли вмить.
Побачивши його кремезного, незграбного, розгубленого Катя ледве не пирснула. Проте вихована та виважена, вона не образила ні сваху, ні жениха. Мама організувала чаювання, знайомство пройшло чемно. Призначили й побачення.
Катя пізно вибігла з пар, неслася в кафе, де той жених вже не чекав залишив записку «Не шукай мене!». Катя навіть засміялася та й не збиралась! На душі стало легко: тепер було, чим відмовити мамі.
Офіціант, який передав записку, запропонував зустрітись увечері, і вона погодилася. Так зявився в її житті Кирило.
Виявилося, у них майже усе співпало: обожнювали джаз, недолюблювали сирники, обидва хотіли кота, не хотіли песика, мріяли про власний дім, карєру. Вони зустрічалися понад рік. Мама була не в захваті від, по суті, офіціанта, який підробляв під навчання, і ще й мав на плечах матір і маленьку сестричку Ірину.
То ж тобі обуза! повторювала вона.
Зате він надійний. А обуза, мама, то не завжди тягар, іноді це просто сім’я.
Врешті сватання відклали допоки біля мами Кирила. Катя допомогла їй, скільки мала сили, але жінка згасла незадовго після їх розпису. На свідках у РАЦСі була лише Іринка.
То тепер я ваша сімя? серйозно промовила дівчинка.
Ти наша родина, Іринко.
Після того Катрусина мама страшенно образилася, що донька навіть не попередила її про шлюб. Катя намагалася порозумітись, але роки їхні стосунки залишалися прохолодними. Тільки через кілька років Катя відверто запитала:
Мамо, чому ти мене не любиш?
Анна розплакалась. Вперше за все життя Катя побачила її у сльозах.
Люблю я тебе Просто ніхто мене не навчив це показувати. Нас виховували жорстко, без емоцій, мовляв, розбалуєш потім світ зробить тобі боляче Але як виявилося, я втратила більше, ніж здобула. Ти виросла чудовою, але так далеко від мене, що я боюся, що одного дня просто не докричусь до тебе
Катя зрозуміла: найбільше боїться повторити мамині помилки. Вона й так усе життя намагалася бути порядною мамою Іринка і сини першими бігли до неї з радощами та проблемами, але їй завжди здавалося любові і підтримки якраз та капелька недобирається.
Кирило відчував, що Каті важко на душі, хотів говорити, але вона закривалася ні, не через недовіру, просто думала: в цьому розібратись має сама.
Ось чому вона ночами сиділа на кухні з котом під боком, поруч із білим другом-холодильником, у нутрощах якого зберігалося щось смачненьке. Лише тут її думки впорядковувалися.
Вона аналізувала прожиті роки, мамині й бабусині слова… Якби вона не мовчала може, все було б інакше. Може, була б вона більш смілива і впевнена в собі.
З одного боку, таке розуміння тішило. З іншого гнітило: скільки часу витрачено на очевидні речі?
Аж тут на кухню заглянув Кирило. Помітив, відкрив холодильник, дістав бринзу, помідори, зеленину. Сів біля дружини, міцно обійняв і простягнув їй канапку.
Їж!
Кирю, ще трохи і в жодну юбку не влізу.
Їж, кому кажу! підморгнув Кирило коту. Хочеш?
Кот одразу прийняв частування сиром і вмостився Каті на колінках.
Я тебе все одно люблю, посміхнувся Кирило, дивлячись, як Катя їсть. І навіть якщо тонну важитимеш хоч би що. Знаєш же! Кать, а можна я спитаю? Щось не так?
Катя доїла бутерброд, притулилася носом до звичної ямки на його шиї, погладила кота.
Усе добре нарешті зітхнула. Тільки тона зайва не треба, Кириле. Сорок шостий розмір для такого віку саме те.
Ще й яке «те»! Краще за тебе нікого й не бачив
Нагадуй мені це частіше, добре?
А ти тоді будеш рідше навідувати холодильник по ночах?
Кириле!
Ну а що я таке сказав?! Йди-но краще спати, жіночко!
І Катя радо простягне руку чоловіку, він допоможе їй підвестись і обійме, мовчки дякуючи, що вона поряд і нарешті трохи відкрита. І пообіцяє собі розповісти Кирилу все, що її боліло.
Кать
Га-га
У нас буде ще малюк?
Як ти здогадався? здивовано гляне вона.
Ой, жінко! Я з тобою не перший день! Ті самі нічні посиденьки Який строк?
Три тижні.
Урра! обійме Кирило дружину, а вона легенько ляскне його по губах.
Тсс Малих розбудиш!
Кот проведе їх до дверей у спальню, а сам повернеться на кухню, знову скрутиться клубочком на підвіконні і слухатиме тишу.
Минуть тижні, і тиша стане звичною гостею в кухні Каті. У неї додасться справ, а кота менш тягнутиме до нічних посиденьок зате більше до дитячої, до новісінького ліжечка, що пахне молоком і малюкомІ ось одного вечора, коли у квартирі нарешті запанував спокій після бурхливого дня, Катя на якусь мить зупинилася посеред кухні. Світло від лампи відбивалось золотистою плямою на білому холодильнику, котара ліниво вилизував лапу, а за стіною лунало тихе хропіння дітей і Кирила. У цій миті вона раптом відчула дивну легкість: не від звичного щоденного клопоту, не від турбот про сімю чи нові рецепти, а відчуття себе. Себе справжньої не ідеальної доньки, не лікаря чи дружини, а жінки, яка вже нарешті дозволила собі бути різною.
Вона відкрила вікно, впустила прохолодне повітря ночі, й зажмурилась від приємного відчуття свободи. З кухні по стіні пробіг срібний промінь місяця. Катя усміхнулася сама собі та своїм дзеркальним спогадам у склі не тонким ниточкам брів, не формі тіла, а очам, у яких тепер світилася впевненість та спокій.
«Мені можна бути різною,» подумала вона. «Можна їсти нічні канапки, тішитись від котячих муркотінь і не шукати виправдання для своєї радості. Можна любити себе для себе, а не для маминої або бабусиної оцінки».
І цією ніччю, коли будинок спав і навіть кіт уже куняв, Катя вперше за довгий час відчула, що справжня любов починається тут у тиші власної кухні, між бринзою, старими родинними рецептами й свіжим вітром. Десь там народжувалася нова частина її життя й нове життя під серцем, але вперше все було точно так, як мало бути: просто, спокійно, по-справжньому.
А надворі під першим весняним дощем ледь чутно задзюркотіла вода, і Катя з усмішкою прошепотіла в ніч:
Дякую, світе. Я є.
І світ, здається, їй відмовчався: «Ти не тільки є, але й потрібна саме така, як є».
