Вечір, що змінив усе
Учорашній вечір почався як звичайна родинна вечеря, але закінчився так, що досі не можу прийти до тями. Мій чоловік, Олег, привів додому свою матір, Ганну Іванівну, і я, як завжди, старалася створити затишну атмосферу: накрила стіл, приготувала її улюблений салат з куркою, навіть витягла вишивану серветку. Гадала, просто посидимо, побалакаємо, може, обговоримо плани на вихідні. Та замість цього опинилася в центрі дивної й неприємної розмови, де мене буквально притиснули до стіни. Ганна Іванівна, дивлячись мені прямо в очі, заявила: «Оленко, якщо не зробиш те, про що ми просимо, Олег подасть на розлучення». Я завмерла з виделкою в руці, не вірячи власним вухам.
Ми з Олегом одружені вже п’ять років. Наш шлюб не ідеальний, бувають сварки й непорозуміння, але завжди вважала, що ми — команда. Він добрий, турботливий, і навіть у найскладніші моменти ми знаходили компроміс. Ганна Іванівна, його мати, завжди була частиною нашого життя. Часто приходила в гості, дзвонила, питала, як справи, і хоч іноді її поради звучали як накази, я намагалася ставитися до цього з повагою. Але вчора вона перейшла всі межі, і що найгірше — Олег не тільки не зупинив її, а й підтримав.
Все почалося, коли ми сіли за стіл. Спочатку розмова була легкою: Ганна Іванівна розповідала про свою подругу, яка недавно пішла на пенсію, Олег жартував про роботу. Але потім атмосфера змінилася. Свекруха раптом подивилася на мене й сказала: «Оленко, нам з Олежиком треба з тобою серйозно поговорити». Я насторожилася, але кивнула, думаючи, що мова йтиме про щось побутове — може, про ремонт або допомогу з городом. Натомість вона почала говорити, що ми з Олегом маємо переїхати до неї.
Виявилося, Ганна Іванівна вирішила, що її двоповерховий будинок у передмісті завеликий для неї самої, і хоче, щоб ми жили там разом. «Там місця вистачить усім, — заявила вона. — Ви продасте свою квартиру, а гроші вкладете в ремонт або ще кудись. Буде зручно: я піклуватимуся про вас, а ви — про мене». Я оніміла. Ми з Олегом ледь закінчили ремонт у нашій невеликій, але затишній квартирі в центрі міста. Це наш дім, наше простір, де ми будуємо своє життя. Переїзд до свекрухи означав би втрату цієї незалежності, не кажучи вже про те, що жити під одним дахом з нею — випробування, до якого я не готова.
Я спробувала м’яко пояснити, що ми цінуємо її пропозицію, але поки не плануємо переїжджати. Сказала, що нам добре в нашій квартирі, а якщо їй потрібна допомога — ми завжди поряд. Але Ганна Іванівна не збиралася слухати. Перебила мене й почала говорити, що я «не шаную родину», що «молодь думає тільки про себе» і що Олег заслуговує дружину, яка слухатиме його матір. А потім пролунала та сама фраза про розлучення. Олег, який до цього мовчав, раптом додав: «Оленко, ти ж знаєш, як для мене важлива мама. Ми мусимо її підтримати». Я відчула, як під ногами розступається земля.
У ту мить я не знала, що відповісти. Дивилася на Олега, сподіваючись, що він усміхнеться й скаже, що це жарт, але він відвів погляд. Ганна Іванівна продовжувала говорити, що це «на жаль», що жити разом — традиція в їхній родині, і що я маю бути вдячна за таку можливість. Я мовчала, бо боялася, що якщо заговорю, або розридаюся, або скажу щось, про що пошкодую. Вечеря закінчилася в мертвій тиші, і незабаром свекруха пішла, а Олег вийшов провести її до таксі.
Коли він повернувся, я запитала: «Олеже, ти серйозно вважаєш, що нам треба переїхати? І що це за розмови про розлучення?» Він зітхнув і відповів, що не хоче сварок, але мама «справді потребує нас», і що я могла б бути поступливішою. Я була в шоці. Невже він справді готовий ставити наш шлюб під загрозу через це? Нагадала, як разом вибирали квартиру, як мріяли про свій затишний куток. Але він лише знизав плечима й сказав: «Подумай, Оленко. Це не так страшно, як тобі здається».
Я не спала всю ніч, перебираючи в думках цю розмову. Люблю Олега, і думка,
