Ніч, що скупчилася над містом, наче чекала на біду. Важкі хмари повзли небом, ніби несли вагу нездійснених надій і зламаних долень. Автомобіль ковзав по мокрому асфальту, немов привид, залишаючи за собою слід фар і тривожну тишу. Олег сидів за кермом, стискаючи його так, наче від цього залежало життя. Кожна нерівність дороги відлунювала у його тілі, немов удар долоні долі: нічого не буде легко.
У машині стояла тиша, яку порушувало лише нерівномірне дихання Насті поруч. Вона відкинулася у сидінні, наче намагаючись втекти від болю, страху й самої себе. Її рука лежала на животі великому, наче він тримав не лише дитину, а й цілий світ, що ось-ось розсиплеться. У її очах, впялих у сіре, мертве небо за вікном, не було світла. Лише туга. Глибока, всепоглинаюча, як зимовий вітер, що проймає до кісток. Не страх. Не біль. Саме туга така, яка зявляється, коли людина вже знає, що все скінчено, але все ж сподівається на диво.
«Олеже» її голос був тонший за павутиння, слабший за шепіт вітру серед опалого листя. «Послухай мене. Будь ласка».
Він кивнув, не відводячи погляду від дороги, але все його єство кожна клітина, кожен нерв напружилося. Він відчував: те, що зараз почує, буде не проханням, а вироком.
«Пообіцяй мені» вона ковтнула, немов намагаючись проковтнути не лише слину, а й сам страх. «Якщо щось піде не так не звинувачуй її. Нашу донечку. Вона ні в чому не винна. Вона просто народилася. Просто прийшла у цей світ. А ти ти маєш любити її. За мене. За нас обох».
Олег стиснув зуби. Кістки на його руках побіліли, наче він вчепився в останню соломинку серед бурхливого моря. Він хотів кричати, що все буде добре, що вона виживе, що вони будуть разом він, Настя й їхня донька у будинку, який він будував для них, з дитячою кімнатою, ляльками й мріями. Але слова лікаря, сказані півроку тому, встромлялися у спогади, ніж ніж: «Вагітність з вашим діагнозом це гра в російську рулетку з пятьма кулями в барабані. Шанс один із шести. І це не жарт. Це смерть». Він памятав, як тремтіли руки Насті, коли вона почула діагноз. Як вона дивилася на нього не з розпачем, а з благанням. «Я хочу цього, Олеже. Хочу бути матірю. Хочу, щоб наша любов залишилася у цьому світі. Щоб після нас щось лишилося». Він не зміг сказати «ні». Не тому, що був слабким. А тому, що кохав. Безмежно. Беззастережно. І вірив не в медицину, не в шанси, а в неї. У її силу, у її світло, у її віру, що любов сильніша за смерть.
«Настю», прошепотів він, і його голос здригнувся, «ми повернемося додому. Утрьох. Присягаюсь. Я не відпущу тебе. Нізащо».
Він говорив мужньо, але всередині все тріщало. Кожне слово було спробою залатати тріщини в душі, що розросталися з кожною хвилиною.
Коли вони приїхали до лікарні, дощ бив у вікна, наче небо плакало за них. Він допоміг їй вийти, підтримуючи під руку, відчуваючи, як вона тремтить не від холоду, а від передчуття. Вона обернулася до нього, притулила чоло до його грудей і прошепотіла:
«Я люблю тебе, Олеже. Більше за життя. Більше за все на світі. Я вірю в тебе. Ти впораєшся. Ти сильніший, ніж думаєш».
Той обіймок тривав лише кілька секунд, але він вгризся у память, як останнє світло перед вічною пітьмою. Потім її забрали на ношах, а він лишився стояти під дощем, промоклий не від води, а від холоду самотності. За півгодини зявився лікар чоловік літнього віку з обличчям, витесаним з каменю, і очима, в яких давно вмерло все, крім втоми.
«Стан критичний», сказав він без прелюдій, без жалю. «Згортання крові у вашої дружини майже повністю порушене. Ми боремося, але шанси мізерні. Дуже мізерні. Залишається лише вірити. Хоча, чесно кажучи, у нашій професії дива не трапляються».
Олег опустився на сходи перед пологовим будинком, наче ноги відмовилися його тримати. Холод каменю просочився крізь штани, але він нічого не відчував. Час уповільнився, став тягучим, як смола. Він схопився, почав ходити туди-сюди, стискав кулаки, бився головою об стіну в думках, молився не до бога, якого не знав, а до всього, що могло його почути: зірки, доля, сама всесвіт. «Поверни її. Візьми мене замість неї, тільки поверни її». Він був готовий віддати все гроші, бізнес, життя лише б вона вижила.
І раптом, наче з нізвідки, зявилася Світлана. Вона знала його дружину з університету, була її подругою, працювала медсестрою у дитячому відділенні. У неї були коротке темне волосся, втомлені очі й запах хлорки, змішаний з тривогою. Вона сіла поруч, не питаючи, а знаючи.
«Як вона?»
В
