— І щоб до мого повернення квартира була помита! пані Оксана Миколаївна вигукнула на сходовій клітці й так грюкнула дверима, що аж у під’їзді задзвеніли шибки.
Марічка, яка саме спускалася тоді вниз, мимоволі здригнулася і зупинилася. Надіялася, що сусідка її не помітить. Не судилося. Помітила.
А, Марічко… Доброго ранку!
Жінка кинула на підлогу коробку з-під мультиварки, несамовито застібаючи пальто кудись квапилася, і це було помітно.
Доброго дня, Оксано Миколаївно, стримано усміхнулася Марічка. Знову діти щось наробили?
Та це ще мяко сказано! пробурмотіла сусідка, борючись з останньою ґудзикою.
Тут коробка на підлозі несподівано заворушилася.
Від несподіванки Марічка мало не підстрибнула, хоч і трималася на безпечній відстані.
Ні, лякливою вона ніколи не була. Просто й не подумала б, що в тій коробці може хтось бути…
«Хто ж там, цікаво?» мигнуло уявленням розіграну історію про живу мультиварку, яка свариться з усіма і від того їй винесли вирок віддати на звалище.
Ось, дивись, сказала Оксана Миколаївна, піднімаючи коробку для огляду.
Марічка спустилася на сходовий майданчик й обережно зазирнула всередину.
Розуміла, звісно, що мультиварка не жива, але побачене стало для неї несподіванкою. Приємною.
Із дна коробки на неї допитливо дивилися два оченята, що належали маленькому кошеняті.
Господи, яка ж краса! вирвалось у Марічки.
Ой, вже й захоплюватися є чим, незадоволено проворчала Оксана Миколаївна, прикриваючи коробку.
Звідки він у вас?
Це діти притягнули От і пожаліла, дала згоду залишити. Стільки мороки з ним, що слів немає. Колись і я піддалася на гарні оченята, й мордочку солоденьку, але недарма кажуть: «Не все те золото, що блищить!» Зовні ангелок, а характер як у мого колишнього чоловіка.
Та, нічого, Оксано Миколаївно, він підросте, стане спокійнішим, підбадьорила Марічка. Ви, певно, до ветеринарії його ведете? Будете щеплення робити?
Та навіщо! Який ще ветеринар. Терпець урвався, більше не можу з ним бавитися. Вирішила: відвезу на дачу під Тернополем. Хай там живе.
Марічка здивовано подивилась на сусідку, ще зачіпаючи надію, що та жартує.
Та ні по зморшках на чолі і виразному погляду було ясно: жодного жарту. Сьогодні, між іншим, не перше квітня а пятнадцяте листопада.
Кошеня на дачу? В самому кінці осені?
А що робити? Чекати до весни? Яка різниця, коли його туди везти! Був би сніг і взимку повезла б. Бо це не кошеня, а якесь непорозуміння
Від обурення Оксані Миколаївні навіть дихати стало важко.
Коли трохи отвела подих, додала:
Бачила б ти, як він бешкетує! Я, щоб до ладу, стільки заспокійливого в житті не пила навіть як залишилась сама з двома дітьми. Так що рішення остаточне: на дачу!
Зачекайте, але…
Он можна й у дворі кинути. Там його й знайшли. Тільки діти знову принесуть додому й десь заховають. А мені, Марічко, такого щастя не треба. Досить!
Оксана Миколаївна витягла телефон, глянула на годинник і похитала головою:
Розбалакала ти мене, дитино! А мені ж треба бігти, інакше на автобуста знову запізнюсь.
Сусідка зручно схопила коробку, розвернулася і стала спускатися сходами, тримаючись за поручень.
А Марічка дивилася їй услід і ніяк не могла зрозуміти, як то так взяти маленьке кошеня й залишити самого, хай навіть на дачі… Не витримає він там і дня!
Оксано Миколаївно, зачекайте! вигукнула вона.
Ну, що ще? Кажу ж, запізнююсь!
Не треба котика на дачу везти. Давайте я спробую знайти йому гарний дім. Віддайте мені, будь ласка.
Сусідка зупинилась…
…повільно повернулася.
У хороші руки? Це, ти зараз натякаєш, що в мене погані руки? хижо примружилася Оксана Миколаївна. Цими руками двох дітей виростила!
Не натякаю. Просто хочу знайти малому сімю. На дачі не виживе він
Виживе значить доля така. А не зможе не мав би й народжуватися…
Та не можна ж так!
В чому моя вина? Це він сам ні до чого в хаті не звик.
Та він ще дитина, навчиться! сказала Марічка, не витримавши: Своїх дітей ж не вивозите на дачу, хоч і сваритесь на них щодня.
Мої діти це мої діти. Не рівняй. Хочеш забирай!
Сусідка поставила коробку на підлогу.
І мені краще не треба грошей на дорогу витрачати! Подивимось, наскільки в тебе хватить терпіння! з кривою усмішкою сказала Оксана Миколаївна.
Після того хутко заскочила назад до квартири, знову наробивши галасу дверима. Марічка тільки й чула її крик:
Чого ще прибираття не почали? Ану сюди телефони свої дайте!
Що далі було, Марічка вже не чула. Обережно підняла коробку, переконалася, що котик на місці, й рушила на свій поверх.
Так, нічого й не плануючи, вона стала власницею коробки з-під мультиварки…
…і маленького кошеняти усередині.
Вона й не думала, що в неї вдома зявиться пухнастий квартирант. Особливо сьогодні Прямувала до крамниці по каву, що раптово скінчилась, і просто виявилась не в той час і не в тому місці.
А до тварин, якщо чесно, Марічка взагалі була байдужою. Не мала тієї шаленої любові, про яку так люблять розповідати власники домашніх улюбленців.
Але дозволити Оксані Миколаївні вивезти малюка на дачу вона не могла.
Просто тому, що байдужість ще не бездушність. Бо так не роблять!
Та й навіщо докинати до крайності, якщо можна знайти людину, що з радістю візьме собі малюка?
А такого лапочку точно хтось забере. Марічка навіть вагатися не хотіла.
Достатньо зробити гарні фото під різними кутами, виставити в інтернеті й під її дверима відразу ж зявиться черга охочих до пухнастого щастя.
То ж не проблема!
*****
Марічка вирішила не відкладати справу на потім: тільки-но зайшла додому, одразу сфотографувала кошеня й розмістила фото на різних форумах у розділах «Віддам безкоштовно» й «В хороші руки».
Відтак пішла до магазину купити й каву, й корм для кошенят, адже малюкові треба щось їсти.
Разом із кормом довелося купити й пластиковий лоток для туалету й наповнювач. Витрати були непередбачені, але інакше не можна.
«Віддам усе це разом із котиком майбутнім господарям» думала вона, усміхаючись: робить добру справу, тож не шкода й витрачених гривень.
За словами Оксани Миколаївни, кошеня називалось Калачиком, але на цю кличку не реагувало, тож Марічка вирішила дати йому інше імя.
Перебравши багато варіантів, зупинилася на сто двадцять третьому.
Від сьогодні ти Хмарко! Не заперечуєш, якщо так тебе називатиму? спитала Марічка.
Мяв! озвався малюк і помчав «воювати» з капцями, які також були пухнастими й зазіхали на славу найкращого у весі.
Адже це ж він наймиліший, найпухнастіший і найбілий, а не капці якісь там.
Марічка усміхалася, дивлячись, як Хмарко грається у передпокої, й вирішила трошки попрацювати.
Вона була фотографом-фрилансером, замовлень не бракувало й дуже цінувала свою роботу. Ба більше, робота приносила пристойний прибуток.
Якраз потрібно було терміново обробити свіжі знімки з останньої фотосесії. Вмикає компютер, запускає Photoshop, підвантажує перше фото й серйозно береться до ретуші.
Та спокійно попрацювати не вийшло.
Хмарко, порозправлявшись із капцями, носився по хаті, врізаючись то у стілець, то у шафу, то у крісло.
Гвалту було на весь будинок.
Гей, бешкетнику! зупинилася Марічка й зробила йому зауваження пальцем.
Кошеня зупинилося посеред кімнати й подивилося на Марічку: ну, кажи, що треба часу нема, гратися хочу!
Звісно, розумію, що тобі нудно й хочеться бавитись. Але ж ти тут тимчасово…
Мяв!
Не сперечайся! Ти в гостях, тож поводь себе гарно, не заважай працювати.
Дарма вона це сказала.
Хмарко якось замислився (чи то над поведінкою, чи над тактикою гри), а потім дивився так сумно, що Марічці стало боляче совість розїдала. Провалилася б від сорому крізь землю.
«Ну як сварити таку крихітку?!»
Ладно, грайся. Тільки тихо, добре?
Хмарко радісно мявкнув і знову помчав по кімнатах нічого не стоїть на заваді!
«Вижу ціль не бачу перешкод! Це точно про Хмарка», подумала Марічка. Щоб не слухати галас, увімкнула музику в навушниках і взялася до роботи над фото.
Але не минуло й пяти хвилин, як Хмарко, розігнавшись, вилетів під стіл, лапкою висмикнув вилку системника з розетки і зник у невідомому напрямку.
Та як так можна?! встигла вигукнути Марічка, дивлячись у темний екран.
Пів години по квартирі носився не лише Хмарко, а й сама господиня, намагаючись його злапати.
Та спіймати не вдалося.
А от набити гулю на пальці ноги й забити коліно об крісло це так.
Коли компютер знову запрацював, Марічка, втихомирюючи нервовий тік ока, перевірила всі форуми із фото Хмарка. Лайків море, настрій піднявся. Але переглянувши коментарі, знову розчарувалася.
Бо всі писали одне й те ж: «О, яка краса!», «Нашо ж ви таку радість віддаєте?», «Щаслива ви з таким котиком!»
Але ніхто не забирав це диво до себе.
Світ більший, але й жодного дзвінка, навіть натяку. Під дверима, звісно, жодної черги.
Марічка залишила ще коментарі: «Особисто привезу кошеня куди треба, хоч на інший кінець Львова чи до Луцька… хоч на край світу!»
«Мабуть, людям до мене незручно, а зараз точно хтось відгукнеться!» підбадьорювала себе.
Тим часом Хмарко втомився, після пятої спроби заскочив на диван і ліг безтурботно на спинку, виставивши животик: «Люби мене таким, як є». І Марічка мусила сісти поруч, гладити пузико, поки кошеня не задрімало… І собі задрімала.
Весь вечір і проспали до роботи в той день руки вже не дійшли.
*****
Минув тиждень і Марічка зрозуміла: знайти затишок для кошеня завдання не з простих. Люди захоплювались, лайкали, жаліли, але й досі ніхто не телефонував і не писав.
Минуло ще три дні і Марічка серйозно замислилася:
«А якщо взагалі не знайдеться охочий? Тоді що, залишиться він у мене?»
Ого, тільки цього мені бракувало! сказала вона сама до себе й одразу насварила.
Хмарко в цей час спав біля клавіатури, обійнявши лапками мишку тож Марічка вже сорок хвилин не могла дістатися до роботи. Почула її вигук, привідкрив одно око, сердито мявкнув:
«Тихий час! Не галасуй над вушком, совість май!»
Марічка тяжко зітхнула, дістала смартфон і стала переглядати коментарі під своїми постами.
Нічого нового ті самі захоплення, ті ж співчуття й питання: «Чому сама не залишиш?». З кожним новим лайком Марічка втрачала надію знайти для Хмарка господаря.
Враз згадала, як недавно їздила до психолога хотіла зясувати, чого не вистачає для щастя.
І робота хороша, й із грошима проблем не було (гривні водилися), і власне житло є батьки допомогли.
Аж все одно щось гризло зсередини. Не чоловік чи кохання особистий вибір. То що?
З цим ішла до спеціаліста. Порадив «поговорити з собою» пошукати проблему в глибинах душі (десь на дні Дніпра, либонь) Та справа завершилася склянкою води й пігулкою від голови.
Проблема лишилась усередині.
Вирішила порадитись із подругами.
Ти, мабуть, з жиру бісаєшся, відрізала юна Аліна, що завжди трохи заздрила хобі й життю Марічки.
Та годі, Аліно. Я так само, як ти, працюю по пять-шість днів на тиждень.
Може, САМОГО його тобі й не вистачає? задумливо сказала Соломія, доїдаючи улюблені сирники.
Кого ж? не зрозуміла Марічка.
Не «кого», а «чого»! Жиру тобі бракує. Ти така худенька, мабуть, у дитинстві мало було бабусиних пиріжків.
Поради подруг нічого не прояснили, й вирішила перестати забивати голову дурницями. А зараз знову згадала про це.
«Тільки цього мені бракувало! пошепки повторила вона слова. А може, справді це воно щастя? Може, щастя це Хмарко? Побачимо.»
*****
Минув місяць, відколи Марічка поселила у себе пухнастого квартиронаймача. Хоча як минув пролетів непомітно.
Хмарка ніхто так і не забрав. Марічка щиро дивувалася чому серед тисячі двохсот з лишком людей (гість кожного лайкнув фото Хмарка) не знайшлося нікого охочого?
І тепер, через цілих тридцять днів, здається, почала розуміти чому.
За цей місяць сталося стільки всього, що якби розповісти до найменших деталей це гірше за «Війну і мир» у чотирьох томах.
Тож, коротко. Почнемо з Хмарка. Виявилося, що він досить тямущий.
З півслова розумів господарку, навіть якщо вона впятнадцяте суворо наказувала не чіпати її диван.
А ще він…
…вирішив освоїти всі професії кошачого світу й допомогти суспільству.
Спочатку став дизайнером інтерєрів завдяки йому Марічка чотири рази міняла штори, а потім махнула рукою і вирішила обійтися зовсім без них.
Не вийшло з дизайном подався в кухарі.
Пробував усе, що знаходив: ні мариновані огірки, ні закрутки, ні картопля йому не смакували. Професія ця йому не припала до душі.
Навіщо учити кулінарію, коли у господарки завжди є запасний пакетик смачного корму?
Зупинився на тому, що вміють найкраще всі коти й кішки дарувати радість і щастя.
Щоправда, радість у господарки й радість у кота різні речі.
Для Марічки радістю було спокійно виспатися й встигнути обробити фото.
Бо з появою Хмарка в квартирі тиша й спокій стали сном, що не збувається.
Може, «вище» буцімто вирішили, що Марічці надто спокійно живеться, тож прислали їй Хмарка.
Варто було Марічці тільки прилягти чи сісти котик уже поруч, заглядає в очі й ніби питає: «А гратися будемо?»
І починається Таке, що й не передати словами.
Тепер вона добре розуміла Оксану Миколаївну хоча ніколи б не пішла на такий крок. Не вивезла б Хмарка на дачу, навіть якщо й втомлювалася від його витівок.
Бо були й радісні моменти, які варто згадати.
По-перше, Марічка перестала думати, чого їй «не вистачає» це питання відпало само собою.
По-друге, навчилась прибирати в квартирі миттєво, доки Хмарко спав.
А позитивних емоцій за цей місяць вистачило б на все життя!
Як кожна мати тішиться, коли дитина починає ходити, так і Марічка зраділа: Хмарко навчився сам заходити до лотка (а до того доводилося його туди тяганина руках, хоч би яка година ночі не була).
Просипався вона несла. Слава Богу, це залишилося в минулому, і від щастя вночі Марічка плакала.
Він іще любив гратися з нічником: вмикав, вимикав, вмикав, вимикав У результаті господарка зняла нічник зі стіни й сховала разом із шторами тепер стало навіть світліше.
Бувало всяке як у всіх. До всього звикаєш.
Наприкінці місяця Марічка зробила дивне відкриття: це не Хмарко у неї живе, а вона до нього в гості ходить.
Адже вдома її майже не було робота, фотосесії, зустрічі. А він головний, справжній господар. Саме він зустрічає її вечорами й проводжає щоранку.
І ще одне прийшло в голову: не треба більше шукати для Хмарка добрі руки. Вона й є та господиня з добрим серцем, яка готова терпіти всі його витівки.
Готова прокидатися в будь-яку годину ночі, щоб погратися у хованки чи котячий футбол.
Готова гладити, коли малюк розвалиться посеред її ліжка й якимось дивом займе його половину.
Так, вона готова до всього й ні про що не жалкує. Бо любить. Бо його неможливо не любити.
І, здається, Хмарко теж її любить…
Він уже не будить її вдосвіта, дозволяючи виспатись перед новим робочим днем. Просто лягає десь поблизу й мовчки чекає, коли ж Марічка прокинеться.
Мовчки, але іноді в його погляді читається: «Скільки ж можна спати, господинько? Мені ж сумно без тебе…».
