«Ні, мамо. Ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» — історія, у якій терпінню настав кінець.
Я довго думала, як почати цю розповідь, але в голові крутилися лише два слова: зухвалість і тихе співчуття. Перше — від свекрухи, друге — від чоловіка. А між ними — я. Жінка, яка намагалася бути доброю, ввічливою і вихованою. Доки одного дня не зрозуміла: якщо й далі мовчати, від «нашого» дому залишиться лише порожня оболонка.
Я не розумію, як можна просто увійти в чийсь дім і забрати чуже — ніби воно твоє. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожний її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з плити — ціла каструля голубців, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямляч для волосся. Я його ще навіть не встигла випробувати — просто взяла. Бо, як з’ясувалося потім, «у Софійки хвилі, а ти ж все одно вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона без злого наміру. Купимо нове».
Але останньою краплею став день перед нашою п’ятою річницею весілля. Ми з чоловіком вирішили відзначити його особливо — сходити до ресторану, як колись. Я заздалегідь підібрала сукню. Залишалося лише знайти відповідні туфлі. І я знайшла. Гарні, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці в спальні — хотіла вдягнути у свято.
Та все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі і попросила чоловіка забрати доньку з садочка. Він погодився. Але потім виявилося, що в нього теж знайшлися термінові справи, і він подзвонив матері. Віддав їй ключі від квартири, щоб забрала Софійку і посиділа з нею у нас.
Коли я прийшла додому, перше, що зробила — увійшла до спальні. І завмерла. Коробки з туфлями не було.
— Іване, де мої нові туфлі? — запитала я, вже передчуваючи відповідь.
— А хіба я знаю? — пожав він плечима.
— Тут була твоя мати?
— Так, вона забрала Софійку, трохи посиділа і пішла.
— А ключі? — силалася говорити спокійно.
— Я дав їй. Ну що було робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона підняла слухавку відразу.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Гадаю, ви розумієте, чому я дзвоню.
— Ні, не розумію, — без тіні сорому відповіла свекруха.
— Де мої нові туфлі?
— Я віддала їх Софійці. У тебе й так забагато взуття. А їй саме нічого вдягнути на випускний.
Після цих слів вона просто… поклала слухавку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і гудки.
Чоловік, як завжди, сказав: «Купимо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелася. Взяла його під руку. Повела у торговий центр. І там, стоячи перед вітриною, вибрала ті самі туфлі, які мріяла мати місяцями — ті, від ціни на які в нього, схоже, ледве серце не зупинилося.
— Наталю, це ж половина моєї зарплати! — видохнув він, побачивши ціну.
— Ти сказав — купимо. Значить, купуємо, — відповіла я рівно.
Він купив. Підписався, так би мовити, на ціну свого мовчазного згоду.
Але на цьому історія не скінчилася. Вже по дорозі додому чоловік отримав повідомлення від матері:
«Сьогодні заїду. У мене пакети із зеленню, у морозилці місця нема. Покладу у вас, заберу через місяць-другий.»
Я бачила, як він дивиться на екран. Як стискає губи. А потім, вперше за увесь цей час, набрав номер і твердо сказав:
— Мамо, ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Бо твоя остання «допомога» коштувала нам занадто дорого.
Він поклав слухавку. А я подивилася на нього і вперше за довгий час відчула: у нас справді одна сім’я. Де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
