Дар не за розміром
Ігор повернувся з роботи в гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як зазвичай, а одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Але тиша у відповідь охолодила його піднесення. Він зазирнув у кухню — і миттю зніяковів. Соломія сиділа біля вікна, підперши підборіддя долонями. Обличчя її було тривожним, очі червоні.
— Сонечко… Що трапилось? — підійшов він і обережно сів поруч.
— Мама заходила… — гірко промовила вона. — Знову докори, знову гроші. Каже, що я недбаха, що ми живемо «як у коморі»… А ти чого такий веселий?
Ігор на хвилинку завагався, потім усміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Ти сама маєш це побачити. Зачекай!
Він вийшов і невдовзі повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Соломія неохоче розстібнула блискавку — і остопіла. Сумка була доверху наповнена грішми.
— Це… Це звідки?!
— Сьогодні приїхав дідусь. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам старт — усі свої заощадження, щоб ми жили у своєму домі. Я спочатку відмовлявся, але він наполіг. Сказав, що я єдиний онук.
Соломія раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де купити меблі та як усе оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля відсвяткували скромно, але від щирого серця. Прийшли рідні, включаючи маму Соломії. Вона була у своєму амплуа: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не дуже», і одразу вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі подаруємо. Майже як нові. У спальню та у вітальню, — гордо сказала вона.
Соломія ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, ви б хоча б попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — тільки все псуєш! До речі, про пальто пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не пальто.
Ображена, мати пішла, не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрьох. За кілька днів до свята Соломія дізналася, що вагітна. Першими поділились новиною з дідусем.
Дід, почувши, що скоро стане прадідусем, раптом прослезився:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в ту мить, серед зимової тиші, з запахом ялинки та мандаринів у повітрі, з мокрими очима старого чоловіка, з теплом і надією в грудях, Ігор зрозумів — ніякі чужі докори, ніякі успадковані шафи та батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
Справжнє багатство — не в грошах, а в тих, хто поруч із тобою у важку хвилину.
