У сні, що був схожий на казку, та водночас на кошмар, незнайомець назвався моїм нареченим після того, як я втратила память. Але реакція мого собаки розкрила правду.
Ніколи не думаєш, що щось страшне станеться саме з тобою. Це був звичайний вечір. Я їхала додому після зустрічі з подругою, слухала музику, співала, відчувала себе щасливою.
Але в одну мить усе змінилося. З-за рогу на повній швидкості вилетіла машина та врізалася в мене. Удар і більше я нічого не памятала.
Я прокинулася в лікарні. Лікарі сказали, що я була у комі півтора тижня. Казали, що мені пощастило після такої аварії могла залишитися інвалідом. Але я не відчувала себе щасливою.
У мене була часткова амнезія. Я памятала рідних, найближчих друзів, свого собаку. Деякі спогади лишилися, але я не памятала, де працюю. Забула адресу, хоча впізнавала свій будинок.
А найголовніше я не памятала його. Чоловіка, який, за словами лікарів, не відходив від мене весь час, поки я була у комі. Того, кого побачила, коли прокинулася. Того, хто назвався моїм нареченим.
Його звали Дмитро. Я дивилася на нього і бачила лише незнайомця.
«Чому вона не памятає мене? Памятає родину, друзів а мене ні?» питав він у лікаря.
«При частковій амнезії таке буває. Пацієнт втрачає лише частину спогадів», пояснив лікар.
«Ми разів майже півтора року. Ми заручені. Готували весілля. Що мені тепер робити?» Дмитро виглядав справді розгубленим.
«Розкажіть їй про ваші стосунки, покажіть фото, можливо, спогади повернуться», запропонував лікар.
«Можливо? А якщо ні?»
«Вона вже закохувалася в вас колись може, станеться знову».
Після цієї розмови Дмитро приходив не з порожніми руками. Показував наші спільні фото, дарував подарунки, розповідав, як ми познайомилися, про наші побачення, як почали жити разом. Але…
«Вибач, але я нічого з цього не памятаю», зізнавалася я.
«Нічого, ми разом подолаємо це», казав він, бережно тримаючи мою руку.
Моя мама не припиняла допитувати мене навіть у лікарні.
«Не можу повірити, що ти нічого мені не розповіла про Дмитра!»
«Мамо, будь ласка, я нічого не памятаю. Що тобі від мене треба?»
«Дмитро сказав, що ти збиралася сказати після його пропозиції, але сталася аварія. Не знаю, чи вірю йому. Ти завжди була такою потайною».
Так минуло кілька днів: розповіді Дмитра, скарги мами, поки лікарі нарешті не дозволили мені поїхати додому.
Дмитро забрав мене з лікарні, і ми вирушили до мого… чи нашого?.. будинку. Я не могла дочекатися, коли побачу Боню, мого собаку. Скучила за цим маленьким енерджайзером так, що словами не передати.
Коли ми підїхали, Боня вже голосно гавкав, ніби так само нетерпляче чекав на мене.
Але щойно Дмитро відчинив двері, Боня вискочив і кинувся на нього, скавчачи і намагаючись вкусити.
Боня джек-рассел, невеликий собака, і ніколи так не поводився із знайомими людьми.
«Заберіть його! Заспокойте!» кричав Дмитро, відштовхуючи собаку.
«Боню! До мене!» гукнула я, але він не реагував. «До мене!» вже твердіше.
Боня підбіг, махаючи хвостом, але не переставав гавкати на Дмитра. «Тихо, годі», сказала я, беручи його на руки. Він замовкнув, але лише на мить. Щойно я наблизилася до Дмитра знову скавчання, спроби вирватися.
«Закрийте його у дворі», промовив Дмитро.
«Чому?»
«Бо він мене зїсть!» відповів він, ніби це було очевидно.
«Я не розумію. Ти казав, що ми живемо разом. Чому він так на тебе реагує?»
«Не знаю, він мене ніколи не любив. Поки ти була в лікарні, я сидів біля тебе, а про нього дбала твоя мама. Може, просто забув мене».
Я нахмурилася, але нічого не сказала. Взяла Боню у двір і годину з ним гралася. Я так за ним скучала, і він теж. Але пояснення Дмитра були дивними. Я була в лікарні але ж Боня мене не забув!
Я зайшла в будинок, і вмить собака знову почав гавкати. Безперервно. У мене навіть голова заболіла.
«Це дуже дивно», сказала я.
«Що саме?»
«Поведінка Боні. Він ніколи так не поводився».
«Я не знаю, це ж собака. Їхню логіку важко зрозуміти».
«Де мій телефон?» раптом згадала я. У лікарні про нього не думала, але тепер він був потрібен.
«Розбився під час аварії. Завтра куплю новий», сказав Дмитро.
«Добре, бо я хочу зустрітися з Олесею», сказала я.
«Е… Не думаю, що це гарна ідея».
«Чому?»
«Лікар сказав, що тобі потрібен спокій».
«Він такого не говорив. Що, тепер мені й з друзями бачитися не можна?»
«Я б почекав».
Ситуація починала мене бентежити все більше. Я не памятала Дмитра, Боня поводився з ним, як із чужим, а тепер мені навіть не
