**Зрада, яку не сховаєш: Витончена помста**
Минуло тридцять пять років. Майже півжиття. Дмитро й Соломія. Все почалося, як у старих казках танці під дощем, розмови до світанку, мрії про будинок із садом. Соломія була тендітною, тихою, але з залізною волею. Дмитро амбітний, із вогнем у очах, завжди жадібний до більшого.
Разом вони пережили бідність, борги, переїзди, втрати. Коли Дмитро починав бізнес із нуля, саме Соломія тримала все дім, дітей, рахунки, хвороби. Коли ж успіх прийшов, принісши достаток, Дмитро закохався. У нову секретарку, високу, яка сміялася з його жартів і затримувала дотик до його руки на зайву мить.
Він швидко ухвалив рішення. Найняв найдорожчих адвокатів, щоб забрати будинок той, що будувався цеглина за цеглиною, де Соломія саджала троянди та вишивала подушки. Дім, який колись був їхньою спільною мрією.
Суд віддав будинок Дмитру. Соломії дали два місяці, щоб зібратися. Але вона пішла за два дні. Без сліз, без сцен. Мовчки. Склала речі, викликала перевізників. І на прощання розкидала по хаті шматочки вареної тріски за штори, під підвіконня, у вентиляцію. Залишки прощальної вечері, яку приготувала собі сама, за порожнім столом.
Нова коханка Дмитра заселилася в «будинок мрій» за кілька днів. Їй усе здавалося ідеальним: світло, простір, камін, тераса. Та вже за добу крізь стіни пройняв сморід. Ніщо не допомагало ані прибирання, ані пахощі, ані ремонт.
Вонь посилювалася. Мили підлоги, міняли килими, відчиняли вікна. Купували очищувачі. Даремно. Друзі перестали заходити. Ніхто не міг витримати цей запах.
Дмитро намагався продати. Але чутки рознеслися районом. Покупці тікали через десять хвилин. Агенти відмовлялися співпрацювати. Будинок став прокляттям.
Подружжя взяло величезний кредит на нове житло. Гроші закінчилися. Аж тут зателефонувала Соломія:
Як справи, Дмитре?
Жахливо, зізнався він, зламаний. Будинок не продається. Ми в боргах.
Дивно, відповіла вона спокійно. Знаєш, я суму
