«Юрко і Лесько — друзі назавжди»
Лесько розбирав робочі питання з колегами у кабінеті, коли на столі задзвенів телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив ім’я шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, узяв телефон і вийшов.
— Слухаю, — відповів він обережно.
У школі в нього був друг Юрко, але минуло стільки років… Лесько й сам не пам’ятав, чи залишився його номер, адже стільки разів міняв телефони.
— Лесь? Це справді ти? Це я, Юра. Думав, номер давно змінив, навіть не сподівався, що додзвонюсь, — радісно пролунав у трубці знайомий голос.
— Привіт, Юро. Як справи? — Лесько ще не оговтався від здивування й говорив сухо, автоматично закинув звичне питання. Але Юрко не помітив цього й продовжував із ентузіазмом:
— Чудово! Я у Львові. Слухай, розумію, робочий день, може, невчасно дзвоню… Давай зустрінемось? Стільки років не бачились. Коли ще така нагода трапиться.
— Слухай, у мене зараз нарада. Зможу через годину. Кажи, куди підійти. Чорт забирай, як же я радий тебе чути, — потеплішавшим голосом відповів Лесько.
— Та я на вокзалі, перед головним входом.
— Знайду. Ти не йди нікуди, добре? Жди, — сказав Лесько і повернувся до колег.
Він щось говорив, брав участь у обговоренні, але думки крутились навколо Юрка. П’ятнадцять років не бачились, ще з тих пір, як він виїхав із рідного міста до інституту.
Лесько припаркував авто й пішов до вокзалу. Як завжди, там було повно народу. Він обзирався, вдивляючись у обличчя.
— Лесь! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, у якому він не відразу впізнав шкільного друга. Вони зупинились, мовчки оцінюючи один одного, потім стиснули руки й, не домовляючись, обнялись.
— Леську…
— Юрку…
— Леську… Очам своїм не вірю. — І Юрко знову обнімав друга. — Виглядаєш класно. Бачу, важливою людиною став. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут галасливо. Може, зайдемо десь?
— Давай, — згодився Лесько. — Я на машині. Недалеко є гарна кав’ярня. Ти по справах у Львові?
— Тещу привіз на операцію. Сустав у неї зовсім розвалився, ледве ходить. Квоту довго чекали. Ого?! Це твоя тачка? — Юрко здивовано подивився на потужний кросовер.
— Моя, залізай, — усміхнувся Лесько, задоволений ефектом.
Під Юркові вигуки вони вирушили, потім завернули у провулок, і за п’ять хвилин машина зупинилась. У затишній кав’ярні панував напівтемрява, незважаючи на день. Людей було мало, тихо, на відміну від вокзальної метушні.
— Ну ось, тут хоча б поговорити можна. Давай, розказуй. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а моєму другові… — Лесько подивився на Юрка.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Другові стейк із картоплею, каву та торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись так. Тобі ще їхати електричкою. Напевно, і не снідав.
— Вірно. Ми з тещею до лікарні три години їхали. Вона ледве ходить… Але я сам заплачу.
Лесько промовчав.
— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, давно змінив, а ти відповів, — повторив Юрко.
— Та я зрозумів. Розказуй, як сам. Одружений?
— Одружений. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Оленці сім, перший клас закінчує. Тесть після смерті залишив мені автосервіс, тепер я там хазяйную. Скажу Марійці, що тебе бачив, не повірить.
— Якій Марійці? — Лесько здивовано підняв брови. — Чекай, ти одружений із Марійкою?
— Пам’ятаєш її? Та сама. — Юрко всміхнувся. — Вона в школі за тобою бігала. Сліду не давала. Пам’ятаєш, як ми від неї тікали після уроків? А мені вона тоді вподобалась. Не знав? Коли ти поїхав, вона дуже сумувала. Хотіла за тобою до Львова втекти. Мати не пустила. А потім ми почали зустрічатись. Ось так. Хоч у чомусь я тебе обігнав. Ну а ти? Бачу, одружений. — Він кивнув на обручку на руці Леська.
— Одружений, — підтвердив той. — Але дітей поки нема.
— Зрозуміло. А працюєш де?
— В одній фірмі. Керую відділом продажів.
— Оце так. У Львові живеш, машина класна… Ти краще за всіх наших влаштувався, — схвально сказав Юрко.
Лесько стримано посміхнувся.
— А пам’ятаєш, як на рибалку ходили? Як із дому втекли до Карпат? Ох, і дісталось нам від батьків. Я кілька днів сидіти не міг…
— А як сарай мало не спалили на дачі? — перебив друг Лесько.
— Так, от були часи. — Очі Юрка зніжилися. — Я завжди знав, що ти далеко підеш.
— Не заздри, — сказав Лесько.
— Та я й не заздрю, хіба трохи. Ні, я не скаржусь. Від тестя залишився старий «запорожеЛесько глянув у вікно, де місто вогнями розписувало вечірню казку, і раптом зрозумів, що справжнє щастя — це не столики в престижних ресторанах, а проста лавка біля школи з вирізаним серцем і написом, який час не зміг знищити.
