**Непрохані гості**
Телефон розбудив мене о пятій ранку. Невідомий номер.
Так, буркнув я, намагаючись не дратуватися.
Олежку? лунав у трубці жіночий голос, радісний і гучний. Це ти?
Я, відповів я, хоча не мав найменшого поняття, хто це.
Це ж я! ще веселіше продовжила жінка. Ну, впізнав?
Звичайно, брехнув я з виглядом, щоб не бути грубим.
А я так і знала, що ти мене одразу впізнаєш! захоплено сказала вона. Як же добре, що я тебе знайшла. Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Прекрасно! Ми з чоловіком, дітьми тільки-но з поїзда вийшли. На вокзалі вже година. Ти мене добре чуєш?
Чую.
Голос у тебе якийсь тихий То все гаразд, Олежку?
Все добре.
Ой, як же я рада! Спочатку ми хотіли в готель, думали нікого ж тут у нас немає. А потім згадали про тебе! Ну як же так?
Ну як же так, підтвердив я.
І чоловік одразу каже: «Подзвоніть Олегові, він нас не підведе!»
І не підведу.
То ми можемо до тебе завітати? Я правильно зрозуміла?
Можете.
Ой, як чудово! Ми ненадовго всього на пару тижнів. Подивимось місто, потім додому. Бо, як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Ти ж не проти?
Не проти.
Ми так і знали! Особливо чоловік. Каже: «Олег нас обовязково прийме, адже ми ж родичі!» Навіть якщо бачилися востаннє років десять тому, але ж родичі! Правда?
Правда.
Ти зараз один живеш?
Один.
У двоповерховому будинку?
У будинку.
То ми до тебе зараз їдемо?
Їдьте.
Через годину будемо. Ти ж на тому самому місці?
На тому самому.
Ну, чекай на нас!
Чекаю.
Я поклав телефон, накрився ковдрою й заснув, не замислюючись, хто це був.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Я глянув на годинник, зідхнув і перевернувся. Телефон дзвонив знову. Я спав.
Потім почали стукати. Мені було все одно. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, буркнув я.
Олежку? Це ми! Ми приїхали! Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш!
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю
Подзвоніть ще.
У будинку пролунав дзвінок.
Ми дзвонимо! радісно повідомила вона.
Ні, сказав я, не чую. Постукайте.
Стук у двері.
Ми стукаємо!
Ні, відповів я, не чую.
Щось я заплуталась, знизила голос жінка.
Що?
Олежку, а де ти зараз?
Як де? Вдома.
Де вдома?
У Чернівцях, вигадав я. А де ж ще?
Як у Чернівцях? А чому не у Львові?
Переїхав вісім років тому. Після того, як розійшовся з дружиною.
Чого переїхав?
Набрид Львів. Забагато поганих спогадів.
А в Чернівцях краще?
Набагато. Ти ж знаєш тут і повітря інше, і люди.
Що ж там такого особливого?
Усе. Приїжджайте побачите. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Тарас, а молодший Юрко. Юрко вже третій рік збирається до університету
Ну то приїжджайте! У нас тут теж гарні вузи.
А коли?
Хоча б зараз.
Зараз не вийде Ми ж приїхали у Львів влаштуватися, Юрко хоче вчитися саме тут. Планували рік у тебе пожити, але ось
То сьогодні не приїдете?
Ні
Шкода. Я вже налаштувався.
І нам так шкода Ти навіть не уявляєш
Уявляю.
Ні, не уявляєш. Як подумаю, що нас чекає жити не хочеться.
Досить, вирішив я.
Ну що ж, сказав я, якщо не сьогодні, то потім. Пиши адресу, як оселитеся. Я завітаю на пару тижнів. Хто знає може, і довше. Адже у Львові тепер, окрім тебе, у мене нікого й немає. Домовились? Напишеш?
Але відповіді я не почув звязок обірвався.
**Висновок:** Іноді краще просто не піднімати трубку.
