Цей день почався з важкого почуття на сердці. Я стояла на порозі дому свого сина, Дмитра, і не могла повірити, що мені доведеться просити дозволу, щоб увійти. В руках у мене була невелика торбинка з речами, а в душі — суміш втоми, образи та надії. Дорога була довгою, майже шість годин у душному автобусі, і все, про що я мріяла, — це прийняти душ, перекусити та трохи відпочити перед тим, як піти на цвинтар, щоб відвідати могилу моєї покійної мами, Ганни Петрівни. Але слова, які я вимовила, звертаючись до Дмитра, досі віддаються болем у грудях: «Сину, пусти мене в хоч на годинку. Помолюся, поїм, якщо твоя дружина дозволить, а потім піду на цвинтар, свічку запалю. Невже я дійшла до такого?»
Дмитро дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя. В його очах я бачила й любов, і ніяковість, і, здається, легку розгубленість. Він швидко кивнув і сказав: «Мамо, звичайно, заходь, про що ти?» Але я знала, що справа не лише в ньому. Його дружина, Оксана, завжди була доброю і привітною, але останніми роками я почала помічати, що моя присутність у їхньому домі викликає у неї напругу. Не те щоб вона відкрито це показувала, але я відчувала: довгі візити, розмови про минуле, мої оповідання про життя в селі — усе це їй не до душі. І ось тепер я, мати, стою на порозі і майже благаю, щоб мене впустили в дім власного сина.
Увійшовши в дім, я намагалася поводитися якнайтихіше. Оксана була на кухні, готуючи вечерю. Вона посміхнулася, привіталася і запропонувала мені чай, але я відмовилася — не хотіла її обтяжувати. Замість цього я попросила дозволу скористатися ванною. Дмитро провів мене до ванної кімнати, приніс чисте рушник і сказав: «Мамо, не хвилюйся, усе гаразд. Відпочивай, скільки треба». Але я бачила, як він кинув швидкий погляд у бік кухні, немов перевіряючи, чи не чує Оксана нашої розмови. Це був ще один укол у серце. Колись ми з Дмитром були такі близькі, ділилися всім, а тепер я відчуваю себе гостей, яка мусить знати своє місце.
Після душу я трохи прийшла до тями. Сидячи за столом з тарілкою гарячого борщу, який таки наполіг подати Оксана, я розмірковувала про те, як усе змінилося. Коли Дмитро був маленьким, я працювала на двох роботах, щоб забезпечити його усім необхідним. Жили ми скромно, але я старалася, щоб він ні в чому не потребував. Пам’ятаю, як він, ще підлітком, обіцяв мені: «Мамо, коли виросту, я збудую тобі великий дім, і ти ніколи не будеш ні в чому нуждатися». Я посміхалася, гладила його по голові і казала, що мені нічого не треба, окрім його щастя. І ось тепер він дорослий, успішний, з родиною, гарним домом і доброю роботою. А я стою на його порозі і прошу дозволу увійти.
Після обіду я зібралася на цвинтар. Це було головною метою моєї подорожі. Моя мама, Ганна Петрівна, померла п’ять років тому, і з тих пір я намагаюся приїжджати до неї хоча б раз на рік, щоб прибрати могилу, запалити свічку і просто посидіти поруч, згадуючи її доброту і мудрість. Дмитро запропонував мене підвезти, але я відмовилася — хотіла побути наодинці. Іти було недалеко, і свіже повітря допомогло мені зібратися з думками. На цвинтарі я прибрала сухі листя, поставила свіжі квіти і запалила свічку. Сидячи біля могили, я подумки розмовляла з мамою, розповідала їй про свої переживання. «Мамо, невже я стала чужою для свого сина? — думала я. — Чи це я сама себе накручую?»
Повернувшись до дому Дмитра, я помітила, що атмосфера стала трохи теплішою. Оксана запропонувала мені залишитися на ніч, але я відмовилася — не хотіла бути зайвою. Я подякувала їй за гостинність, обійняла Дмитра і пообіцяла скоро приїхати знову. В його очах я бачила щиру любов, але й легку сумність. Може, і він відчуває, що між нами виросла якась невидима стіна?
Сівши в автобус назад у село, я задумалася про те, як швидко змінюється життя. Діти виростають, створюють свої родини, і це природно. Але як же боляче усвідомлювати, що ти, мати, яка віддала себе всю, тепер мусиш просити дозволу, щоб просто зайти в дім. Я не звинувачую ні Дмитра, ні Оксану — вони живуть своїм життям, і я рада, що в них усе добре. Але в глибині душі я сподіваюся, що колись ми знову станемо такими ж близькими, як були. А поки що я буду приїжджати, відвідувати могилу мами, обіймати свого сина і вірити, що любов між нами нікуди не зникла.
