Ну, от і порядок, дихати стало легше, а то, чесне слово, як у склепі було, лунко й самовдоволено пролунало з кухні. Голос невістки можна було би впізнати серед тисячі.
Завмер я у передпокої, так і не поставивши на підлогу важкі сумки з садовиною та домашніми гостинцями. Аромат антонівки та свіжого кропу, яких привіз із дачі, миттєво розчинився в різкому запаху якоїсь новомодної поліролі та чужих, приторних парфумів. Я повільно, ніби уві сні, опустив торби на підлогу, а по спині пробігло щось недобре, холодне. Ключ у замку прогорнувся надто легко мабуть, змащений був, а звичний скрип підлогої дошки біля дверей зник.
Ступив далі. Передпокій змінився. Пропала стара, добротна вішалка з темного дерева, яку ще батько, Іван, колись власноруч змайстрував. На її місці безликі металеві гачки, ніби з приймальні поліклініки. Не стало і дзеркала у різьбленій рамі, до якого звик за три десятки років. Замість нього простий прямокутник на стіні.
Серце калатало десь у ребра. Я зайшов до вітальні й завмер долоня сама рвонулась до рота.
Кімната була майже порожня. Точніше, не гола але все, що було її душею, затишком, моєю памяттю, пропало: не знайшов важкого дубового креденсу, в якому зберігався чеський кришталь і святковий сервіз «Мадонна». Не стало і книжкових шаф тих, де гордо вишикувались десятиліттями зібрані книги від класики до рідкісних українських видань. І навіть улюбленого крісла-качалки біля вікна не було.
В центрі кімнати стояв низький сірий диван простий, як цеглина, а на стіні висів гігантський чорний телевізор. По підлозі розкинувся пухнастий білий килим, чужий і недоречний, як сніжна купа серед степу. Стіни блідо-сірі, холодні.
Ой, тату Василю! вийшла з кухні Юлія, невістка. На ній був короткий домашній халатик, у руках чашка з зеленим напоєм. Ви вже вдома? Думали лиш ближче до вечора будете. Електричка, мабуть, раніше прийшла?
За нею, очі в підлогу, навшпиньки, повільно підійшов син, Андрій. Вигляд мав винуватий, зніяковілий.
А… де все? лиш видушив я, обводячи рукою кімнату.
Що? А, мабуть меблі ваші старі шукаєте? Юля кліпнула довжелезними віями. Ми сюрприз вам влаштували ремонт! Ви там гаруєте на грядках, а ми тут красу наводили. Правда ж гарно? Світло, просторо! Зараз всі так роблять мінімалізм у моді.
Де мої речі? коліна почали підкошуватись. Поглядом шукав підтримки у сина: Андрію, де батьківський шикарний сервант? Де бібліотека? Де моя швейна машина?
Тату, не хвилюйся, Андрій прокашлявся, намагаючись бути впевненим, ми вивезли все.
Куди? На дачу? В гараж?
На смітник, спокійно втрутилась Юля, потягуючи з чашки зелений смузі. Ну, чесне слово, нашо той мотлох? Сервант той розсохся, книги… хто ж зараз на папері читає? Все он-лайн є. А від книжок алергія та кліщі книжкові. Неможливо було дихати.
Світ перед очима потьмянів. Вхопився за дверну рамку.
Ви все просто викинули?! Мого «Подільська», на якому вам шпори та штани підшивав? Кришталь наш, який ми з мамою з Праги везли, замотували обережно весь вечір?
Та кому він треба, той хрусталь? посміхнулась Юля. Совєтчина, старе вже! Які зараз роки?! Скандинави і простота! А машинка ну стара ж, тяжка, ледь винесли втрьох з вантажниками…
Василь Степанович, не хвилюйтесь, Олег пробував виправдатись, тепер же гарно і просторо!
Я змовчав. У грудях важко. Щось урвалось. Куди поділись всі роки щастя, спогадів, щирої праці?
Коли ви це викинули? крижаним голосом поцікавився.
Три дні минуло як ремонт розпочали, байдуже кинула Юля. Замовили контейнер, все гуртом винесли. Не шукайте по смітниках марно.
У кімнаті залишок моєї приватності теж перетворився у безликий «номер». Вмить зрозумів: немає скриньки з ґудзиками, фотопапок, навіть портрета тата на шкільному випускному…
Ви й альбоми? крикнув я з порога.
Ой, ті «папірці»? Оцифруємо, якщо треба. А стару макулатуру здали на переробку. Зараз екологія важлива.
Я сів на край сірого дивану, зовсім чужого. Наче не речі вивезли, а вибили тридцять років з життя. Спогади, радість, звички все зачистили, назвавши «візуальним шумом» й викинули.
Я не заплакав. Сльози згоріли всередині, стиснувшись у гарячий, болісний клубок. Слухав, як невістка на кухні сварить Андрія за те, що він не те молоко купив і щось теревенить про циркуляцію енергії Ці.
Ввечері не вийшов до вечері. Лежав у темряві думав. Квартира моя. Син приписаний, але власник я. Пустив молодих трохи пожити, щоб назбирали на свою оселю. Три роки тут живуть. Нічого не відклали то телефони, то Єгипет, то ремонт. Навіть комуналку оплачу з пенсії «допомагаю дітям».
Вранці вийшов на кухню. Обличчя спокійне, наче вирізане з каменя.
Доброго ранку! щебетала Юля, ніби нічого не сталося. Сирнички роблю! Вам сніданок? Тільки без цукру на стевії та рисовій муці. Здорове харчування, знаєте?
Дякую, чай випю, відповів я. Андрій на роботі?
Вже з ранку побіг. А я дома, день розвитку вебінар дивитимусь про простір.
Молодець. Простір це важливо. Юлю, я сьогодні на пару днів до сестри, в Білу Церкву, трохи заспокоюсь.
Ой, ще б пак, їдьте! Вам зміна обстановки на користь.
Зібрав невелику валізу. На виході затримався в передпокої:
Ключі є?
Та так, у нас з Андрієм обох. Замки тільки змастили.
Добре. Щасти залишатись.
Поїхав не на дві доби, а лише до вечора. Потрібно було, аби Юля пішла зазвичай манікюр чи спортзал у четвер вдень. Повернувся близько четвертої. Квартира порожня. Переодягся, завязав косинку. З комірчини, яку ще не зачепили, витяг великі мішки для сміття лишились після «ремонту» невістки.
Зайшов до кімнати молодих. Колись не заходив поважав приватність. Та сьогодні всі межі стерті.
Кімната була завалена речами: десятки баночок, тюбиків з кремами, сироватки по 5 тисяч гривень. Кільцева лампа, одяг з етикетками, модні сумочки, величезні кеди…
Візуальний шум, тихо сказав я, смакуючи цю фразу.
Все летіло у мішки косметика, сумки, одяг, взуття, аксесуари, навіть статуетки, аромати, «ловці снів», мотиваційні плакати. Речі сина не чіпав. Лише царство Юлії піддалось тотальному очищенню.
Опісля виніс пятнадцять мішків у коридор. Не до смітника не дикий я! Викликав вантажне таксі: відвезти все до гаража брата на іншому кінці Києва. Хай там лежить, у сирості.
Вимив підлоги. Повітря наче стало чистіше. Заварив чай, і, дочекавшись вечора, почав читати придбану в сестри стару, ще з запахом друкарні, книжку.
Першою повернулася Юля з торбами, весела.
Василь Степанович, Ви вже тут? Мали ж бути у сестри! Щось трапилось?
Трапилось. Прозріння. Вирішив дбати про простір і організував, як ви радите.
Юля насторожено зиркнула, але пішла в свою кімнату перевдягатись. І миттю пролунав дикий вереск.
Де?! Де мої речі?! Де вся косметика? Де шуба?
Я спокійно потягнув чаю.
Юлю, не кричи. Я порядок наводив. Прибрав «візуальний шум». Ти ж права була, дихати нічим. Скільки тих сумок? То ж патологія. Звільнив тобі енергію.
Ви що викинули?! Ви взагалі знаєте, скільки там все коштує?! Юля аж задихнулась. Я поліцію викличу!
Клич. Заодно дізнаємось, як називається те, що ти зробила з моїми речами, моєю памяттю з бібліотекою та сервантом…
В цей час зайшов Андрій. Побачивши сльози та скандал, розгубився.
Тату, ти й насправді?..
Серйозно, синку. Я навів лад. Мінімалізм як мріяв. Можеш медитувати.
Ви не маєте права! закричала Юля.
А бібліотека чия була?! Машинка? Ви спитали мене власника? Ні. І вирішили долю моїх речей за мене.
Де моєї речі?! Якщо на смітнику подам до суду!
Не на смітнику. Я не варвар. В гаражі брата. Але адресу не скажу поки що.
Що значить поки? не зрозумів Андрій.
Все просто. Збирайте все документи, щітки, решту і їдьте. Куди хочете: на квартиру, до батьків, в готель. Іншого у вас немає.
Ви нас просто виганяєте? З нашого дому?!
З Мого дому! Ви тут гості. Надто довго гостювали і вирішили, що я вже абуза. Через годину заміню замок. Слюсар вже чекає.
Тату, у нас запасів немає, житла свого
Оце й привід. Тепер дбати будете самі. Юлі, речі поверну, як повернете мені хоча б частину моїх.
Але ж ми їх обурилась Юля, вони вже зникли назавжди!
Буває таке. Моє життя теж не повернути. Вирішуйте.
Юля побіліла від злості. Через сорок хвилин обидва зі злістю грюкнули дверима.
Коли тиша впала в оселі, підійшов я до вікна. За кілька хвилин майстер Михайло замінив замок. Я вперше за довгий час видихнув на повні груди. В порожній квартирі раптом стало легко.
Наступного ранку дав оголошення: «Прийму у подарунок чи куплю недорого старі меблі, книги, машинку Подільськ». Виявилось люди радо віддають такі речі, лише б забрали.
Місяць і оселя почала оживати. Інші серванти, інша бібліотека, а все одно рідне, тепле. Машинку теж знайшов справжню, залізну, як серце батькове. Нові квіти на шпалерах, справжній вовняний килим не той «шум»!
Юлині речі повернув за два тижні: подзвонив Андрію, назвав адресу гаража. Хай забирають.
Пробач, тату, пробурмотів син, ми тепер квартиру знімаємо. Дорого. Юля нервує
Нічого, синку. Доросле життя воно таке. Навчайся дбати, розуміти цінність.
Може, можна повернутись?
Ні, Андрію. Я вас люблю, але хочу жити у своєму домі. Померу також тут, зі своїми речами, що наповнюють життя. Ви будуйте своє, з вашим смаком.
Він забрав свої речі, а я лишився у своїй теплій квартирі. Сів за нову, та все ж рідну машинку, заправив нитку. Знайомий стукіт наповнив кімнату. Вишивав яскраві нові штори такі, щоб радість, а не «шум».
Іноді, щоб зрозуміти цінність речей і свого життя, треба втратити старе. А часом слід виставити за поріг тих, хто не цінує вас. Тільки тоді повертається справжня гармонія і в домі, і в душі.
