«Сноха навіть не приховує, що зневажає мене»: вона подзвонила мені й звинуватила в тому, що я руйную їхній шлюб з Олегом
Я, Ганна Михайлівна, звичайна жінка шістдесяти років, мати єдиного сина. Все життя я віддала йому, вирощувала сама, після того як чоловік пішов, коли Олежкові було лише два роки. Працювала медсестрою в поліклініці, тягнула нічні зміни, щоб у сина було все — і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виріс доброю людиною, чуйним і вихованим. Я пишаюся ним. Але тепер мені здається, що він розтратив усе це заради жінки, яка не просто не поважає мене, а й відкрито демонструє свою ненависть. Його дружина — Мар’яна.
З першого погляду вона здалася мені… занадто. Занадто голосною, занадто зверхньою, занадто різкою. Коли Олег уперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у манері триматися. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не виражало й натяку на чемність. Але тоді я сказала собі: це упередження. Олег закоханий, тож я повинна принаймні спробувати її прийняти.
Ми пішли в кав’ярню, щоб познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому дорікнула офіціантові, вимагала замінити десерт, бо він був «недостатньо фотогенічним», як вона сказала. Розмовляла крізь зуби, ніби всі навколо — прислуга. А як вона була вдягнена… міні-сукня, яка відкривала все, що можна, і декольте аж до пояса. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималася, щоб не попросити Олега вийти поговорити.
Я списала це на нерви, на хвилювання. Може, таке. Але ні. З роками стало лише гірше. Після весілля Олег рідко дзвонив. Я намагалася не нав’язуватися, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. Іншого разу, коли він телефонував сам, я чітко чула голос Мар’яни на тлі: «Поклади трубку, годі вже з нею балакати». Вона не шепотіла, а говорила це голосно, навмисно.
Я не хотіла робити сцен, але одного разу спитала Олега — що коїться? Він зітхнув і розповів. Виявилося, у Мар’яни непросте минуле. В юності у неї був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняв мене, що зараз у неї все гаразд, просто вона трохи підозріла. А я відчувала — це не підозрілість. Це ворожість. Відкрита, зла.
Через кілька днів після тої розмови Мар’яна сама подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала мене в усьому. Казала, що я навмисно нав’язую синові проти неї, що хочу розвалити їхню родину, що лізу в їхнє життя. Я була в шоці. Я?! Я, яка все життя віддала синові, виростила його сама, тепер — чудовисько?
Олег, як завжди, не заступився. Не сказав ні слова. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, у мене тепер своя сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, яка народила й виростила — тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони в її квартирі. Трьохкімнатна, новий ремонт. Мар’яна хвалилася, що це її заслуга, вона сама її купила. Звичайно, я розумію, що житло — вагомий аргумент. Але хіба через квадратні метри варто відривати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не напосидуюсь у гості. Я просто хотіла залишитися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати в гості, обійняти. Хіба це злочин?
Іноді мені здається, що Мар’яна просто ревнує. Не до Олега, ні. До мого впливу. Хоч якого там впливу — від нього лишилася лише пам’ять. Він розмовляє з нею на всі лади, а зі мною — офіційно і стримано. Я ніби чужа.
Але я все ще вірю. Вірю, що він прозріє, зрозуміє, що так не можна — викреслювати матір із життя лише тому, що так сказала дружина. Вірю, що у них буде міцний шлюб, що вони усвідомлять — любов до матері не зрада дружині.
Я виконала свою роль. Я народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Але все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що кохає.
