Коли невістка спочивала у пологовому будинку, ми з чоловіком ледве вправлялися з онуками. Мені здавалось, що вона навмисне легла до лікарні зарані.
— Син каже: «Мамо, ти ж бачиш, яка ситуація — тільки ти можеш допомогти!» — розповідає шістдесятирічна Ганна Іванівна з Житомира. — Що ж мені лишалося? Допомагаю, як умію. Але сили вже на межі…
Десять днів тому її невістка, Олександра, на дев’ятому місяці вагітності, поскаржилась на температуру, нежить та біль у горлі. За кілька днів зник смак і нюх. Син Ганни Іванівни, Ярослав, цілими днями працював на будівництві, тому дивитися за дітьми було нікому. І Олександра, не довго думаючи, лягла до лікарні — «на збереження». А двох малят — чотирьох і двох років — віддали бабусі з дідусем.
— Я розумію, ніби здоров’я, ніби вагітність, 41 тиждень… Але чому так довго? Минулого разу вона народила за кілька годин, ледь встигли до пологового. А тепер — лежить уже другий тиждень, ніби в санаторії. Дивиться серіал за серіалом, чоловіка змусила привезти ноутбук, каже — чекаю схваток. А ми тут з онуками вже не знаємо, куди від них сховатися…
Ганна Іванівна розповідає з образами. Вона — людина незвичайна, але втома й несправедливість накопичуються з кожним днем. Олександра завжди раніше залишала дітей своїй матері. А тепер раптом — бабуся по батьковій лінії «єдина надія».
— Ми з Володимиром (чоловіком) не молодшаємо. Я з ранку до вечора в роботі, діти невгамовні — один у підгузках, інший реве, якщо ложка не така. Поїсти — битва, умити — битва, покласти спати — цирк. Вони матір не забули, постійно питають, коли вона повернеться. Я вже й сама не знаю…
Ганна згадує, як минулого разу Олександра теж лягла до лікарні «заздалегідь». Тоді була лише одна дитина, і її довелося терміново віддати сусідці, поки бабуся не добралася. За півтори години після дзвінка Олександра вже народила. Все блискавично. А тепер — вагітність номер три.
— Півроку тому Ярослав повідомив, що буде ще одна дитина. Я питаю: ви що, рекорд збираєтесь побити? А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас все за планом». Звісно. Все за планом, поки все добре. А як проблема — одразу: «Мамо, тільки ти!» Ну а я що?.. Відмовити не можу. Але мені важко!
Старший онук раніше ходив у садочок, але Олександра скасувала — мовляв, щоб не захворів перед пологами. Ганна не може возити його на інший кінець міста — залишились вдома. А вдома — метушня й крики. Навіть коли діти замовкають, бабуся продовжує чути їхні вигуки у своїй голові.
— Молодший не вміє їсти ложкою, кругом каша. Старший цілий день нудить, свариться, б’ється. Я дивлюсь на них і думаю: як Олександра впорається з трьома? Я з двома ледве виживаю!
Ввечері, коли дідусь повертається з роботи, він бере дітей на себе, а Ганна готує їжу на завтра. Годує, миє, прає, прибирає, і лише близько дев’ятої може подзвонити сину.
— Я питаю: ну як там, народила? Ярослав відповідає: ні, все так само, чекаємо. УЗД зробили, дівчинка, здорова. І що тепер — ще два тижні лежатиме?
Ганна не приховує роздратування. Її злить не сама вагітність, а те, як все влаштовано. Олександра, на її думку, влаштувала собі відпустку: лежить у пологовому, спілкується на форумах, дивиться фільми, а на будинок і дітей — махнула рукою.
— Кажу сину: нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку, як усі роблять. Його знайома народила й наступного дня вже була вдома! Подруга дочки теж швидко народила. А у нас — ціле шоу!
— А що каже Ярослав?
— А що він скаже? «Мамо, потерпи, лишилося небагато, вже не можна виписуватись». Я кажу: нехай пише відмову та їде додому! Але ні — не слухає. Я вже тримаюся зостанніх сил…
Тож хто ж у цій історії правий? Невістка, яка вирішила стерегти здоров’я і заздалегідь лягла до лікарні? Чи свекруха, яка на знос тягне на собі чужі материнські обов’язки?
Сказати важко. Але ясно одне — терпіння бабусі вже на межі.
