Ой, слухай, що сталося сьогодні вранці. Моя невістка Олеся подивилася мені прямо в очі й як вистрілить: «Ганно Іванівно, відтепер ви, рідна мати мого чоловіка, не їсте жодної моїї страви. Робіть, що хочете — виділяю вам поличку в холодильнику, готуйте собі самі. І бажано до того, як я прокинуся чи повернусь з роботи.» Я стояла, наче приголомшена, не вірячи власним вухам. Ну це як? Мене, свекруху, яка все життя годувала сім’ю, тепер виганяють з кухні й позбавляють права на домашню їжу? Досі киплю від обурення, мушу виговоритися, бо інакше просто вибухну від такої нахабності.
Ми з чоловіком Миколою жили в одному домі з сином Олегом та його дружиною Олесею вже два роки. Коли вони одружилися, ми запропонували їм переїхати до нас — будинок великий, місця вистачає, та й я думала, що зможу допомагати молодим. Олеся спершу здавалася гарною дівчиною: посміхалася, дякувала за обіди, навіть питала рецепти моїх сирників. Я, як дурень, раділа, що в сина така дружина. Готувала для всіх, прибирала, старалася, щоб їм було зручно. А тепер вона видає таке! Ніби я чужа у власному домі, ніби мої борщі й вареники — щось недостойне її величі.
Все почалося пару місяців тому, коли Олеся почала бурчати, що я «забагато готую». Мовляв, вона на дієті, а мої страви «занадто важкі». Я здивувалася — хто її змушує викидати мої деруни? Хочеш дієту — вари собі гречку, я не проти. Але замість цього вона почала критикувати все підряд: то борщ не той, то каша пересолена, то «навіщо стільки сметани». Я мовчала, щоб не загострювати. Олег, мій син, теж благав: «Мамо, не звертай уваги, в Олесі робочий стрес.» Але я бачила — справа не в стресі. Вона просто вирішила, що кухня тепер її, а я там зайва.
І ось учора стався апогей. Я, як завжди, спекла млинці — тоненькі, з рум’яною скоринкою, як Олег любив з дитинства. Поставила на стіл, кличу всіх снідати. Олеся спустилася, глянула на млинці, ніби на ворога народу, і каже: «Ганно Іванівно, я ж просила не готувати так багато. Ми з Олегом тепер їмо вранці йогурт із вівсянкою.» Я хотіла відповісти, що йогурт ніхто не скасовував, але тут вна випалила той самий ультиматум. Поличка в холодильнику! Готуй сама! І це в моєму домі, де я 40 років господарювала, де кожен куток пройнятий моєю працею!
Я спробувала поговорити з Олегом: «Сину, це як? Я тепер маю окремо собі їсти, ніби в гуртожитку? Це твій дім, але я тут не покоївка.» Але він, як завжди, узяв роль миротворця: «Мамо, Олеся просто хоче свій простір. Спробуй її зрозуміти.» Простір? А де мій простір? Я все життя присвятила сім’ї, а тепер мене заганяють на одну поличку? Микола, мій чоловік, теж не підтримав: «Ганно, не накручуй, — каже. — Олеся молода, їй хочеться бути господинею.» Господинею? А я тоді хто?
Чесно, я навіть не знаю, як на це реагувати. Частина мене хоче зібрати речі й поїхати до сестри до Львова, нехай самі розбираються. Але це мій дім, моя кухня, мій син! Чому я маю поступитися? Я завжди намагалася бути доброю свекрухою: не лізла в їхні справи, не критикувала Олесині експерименти з салатами без олії, навіть мила посуд за нею, коли вона «втомлювалася.» А тепер вона викреслює мене зі сімейного столу, ніби я чужа.
Вчора ввечері я таки пішла на кухню й приготувала собі вечерю — картоплю з грибами, як люблю. Олеся, побачивши це, фуркнула: «Ось, Ганно Іванівно, так набагато краще, правда?» Я промовчала, але всередині кипіло. Краще? Це краще, коли сім’я розколота на «твої» та «мої» тарілки? Я завжди вірила, що їжа об’єднує, що за спільним столом розв’язуються всі проблеми. А тепер у нас війна через млинці й поличку в холодильнику.
Думаю, що робити далі. Може, поговорити з Олесею відверто? Сказати, що мені боляче, що я не хочу жити, як сусідка у власному домі? Але боюся, що вона знову все перекрутить, скаже, що я «тисну» чи «не поважаю її кордони.» А може, просто перестати готувати взагалі? Нехай Олег із нею їдять свій йогурт, а я буду замовляМоже, настав час зібрати сімейну раду, щоб розставити всі крапки над «і» без зайвих емоцій та обра́з.
