Колись моя сусідка, Ганна Петрівна, вичищала цілу миску картоплі та складала її у трилітрові банки.
— Нащо тобі стільки картоплі? І борщу цілий казан — ти ж сама живеш? — запитала я її.
— Для сина, — зітхнула вона, витираючи чоло. — Його жінка навіть чай не вміє заварити. А про їжу й казати нема чого — то напівфабрикати в мікрохвильовці, то доставка з ресторану. Постійно щось нездорове, пересолене, жирне… А він же не залізний, шлунок не вічний. Ось нарізала салат, зварила борщ, картоплю підготувала — хай хоча б раз поїсть нормальної домашньої їжі. Прийде з роботи, відкриє банку — і ось тобі суп. Або кине м’ясо з картоплею на сковороду — швидко й смачно.
Тепер я розповім цю історію від себе. Може, тоді ви мене зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну дрібницю життя дітей. Не втручаюся. Мій син сам обрав собі дружину. Вона, здавалося б, непогана, чемна. Але… готувати не вміє. І що головне — не хоче вчитися. У неї позиція: «Ми обидва працюємо — отже, і домашні обов’язки ділимо порівну. Готуємо разом». У теорії — правильно. Але на практиці? Локшина швидкого приготування, пельмені на сковороді та соуси з пакетів.
Завжди кудись поспішають. Усе на бігу. Швидше поїсти, швидше лягти. Куди так женуться? У Instagram? У TikTok? Дітей же немає. Чому б не приготувати нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Ви спитаєте: звідки я це знаю, якщо не втручаюся? А ось звідки. Мій син став частіше приходити до мене. Заходить, просить їсти. Ніби так, між іншим: «Мамо, є щось перекусити?» Спочатку я думала — просто сумує за маминим борщем. А потім прямо запитала: «Ти вдома взагалі щось їси?»
І він розповів. Так, іноді готують. Але частіше — замовляють. Швидко, несмачно й дорого. Я у них у гостях була пару разів — усе смачно, гарно сервується… Але, як виявилося, це ресторанна доставка. Підігріли, виклали у тарілки — і ось вам вечеря.
Я ледь не заплакала. Він у мене, звісно, не принц. Чоловік, який працює по десять годин, приходить додому та їсть булку з ковбасою. А вона? Як майбутня мати, вона й дитину так годуватиме? Бургерами з коробки?
Ні, я не лізу з порадами. Не буду вчити її готувати — запізно. Якщо її мати не навчила, то я тим більше не зможу. Тільки відносини погані будуть. Нащо мені це?
Тому я роблю інакше. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Він приносить додому — і їсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіали дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахтарська праця. Просто турбота. Материнська.
Може, ви скажете, що так допомагати не варто. Що він уже дорослий. Але коли він стоїть на порозі голодний, втомлений — моє серце не витримує. Я ж мати. І не розумію цих сучасних жінок. Готувати — це не приниження, не каторга. Це любов. Проста, тепла, щоденна.
А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим новим світом, де доставка ближча за казанок.
