«Ти почула не те, що треба»: коли кохання йде через зраду та прощення
Олена готувалася до цього дня, як до свята. Вибрала нову сукню, спекла улюблений пиріг чоловіка — той самий, з вишнями та крихтою, від якого Андрій завжди муркотів із задоволення. Купила букет — ніжні кремові троянди — та виїхала раніше. Сьогодні Марія Іванівна, свекруха, запросила їх у гості. День матері, усе має бути ідеально.
Андрій, як казав, мав бути на важливій зустрічі. Тому коли Олена під’їхала до знайомої панельної п’ятиповерхівки у Чернігові й побачила біля під’їзду його машину, у грудях защеміло.
— Дивно… — прошепотіла вона.
Вирішила зробити сюрприз. Дістала ключ, тихенько повернула його у замку. Зняла туфлі, ступила босоніж у коридор, затаїла подих. З кухні долітали голоси. Вона хотіла гукнути — але завмерла. Вони говорили про неї. Свекруха й Андрій.
— Андрію, ну послухай… — Марія Іванівна говорила наполегливо. — Цей шлюб — помилка. Я мовчала. Але більше не можу. Вона тобі не пара. Ні роду, ні приданого. Ні виховання, ні розуму.
— Мамо…
— Та що «мамо»?! Ця її натягнута посмішка, вічно десь у хмарах. Ні стилю, ні смаку. Ні кмітливості. Щось пише, ніби це робота. Хто вона? Письменниця? Віршами дітей годуватимеш?
— Мамо, годі… — голос Андрія тремтів.
— А ти подивись на Наталю — доньку Оксани Миколаївни. Вихована, освічена, гарна, квартира своя, батьки з грошима. А ця твоя… Що вона тобі дала, крім вічно голодного погляду?
У Олени всередині похололо. Вона притулилася до стіни. Слова били по серцю, наче батогом. «Нікчемна. Хитра. Без майбутнього».
— Вона добра… — намагався захистити дружину Андрій, — я її люблю…
— Любов, любов… Подумай про майбутнє. Про дітей. Ти все життя її утримуватимеш? Вона нічого не вміє, навіть нормально одягнутися.
Олена не витримала. Розвернулася, тихо вийшла і, не дивлячись, пішла геть. Холодний осінній вітер бив у обличчя, сльози текли самі собою. В голові крутилися її слова: «не пара… без стилю… нічого не вміє…».
Вечір. Вона сиділа в кав’ярні, дивлячись у чашку зістиглої кави. Подзвонила Андрію:
— Я не прийду. Я була біля вашої квартири. І все почула.
— Щ-що?! — знітився він.
— Усе. Що я тобі не підходжу. Що я бездарна. Що я не гідна навіть носити твоє прізвище.
Пауза.
— Олено… Ну мама… вона просто переживає…
— За тебе чи за свою гордість?
Вона відключилася. Додому повернулася пізно. Мовчки пройшла у спальню. Андрій намагався пояснити, виправдовувати матір, але Олена не хотіла нічого чути.
Наступні дні були холодними — як вулиця. Вона уникала чоловіка, жила, наче в тумані. А потім… одного ранку, заваривши улюблену каву, раптом відчула огиду. Закрутилася голова. Затримка, дивна втома…
Купила тест. Дві смужки.
Вагітність.
Ту, про яку мріяла. Але зараз — це був удар.
— Я вагітна, — сказала вона ввечері.
Андрій поблід, потім усміхнувся:
— Правда? Це диво!
— Правда. Тільки я не впевнена… чи хочу його народжувати. З твоєю мамою… з її словами…
Він підійшов, обійняв.
— Ти не одна. У нас буде сім’я. Справжня. Мама — не вічна. А дитина — це наше. Я з тобою.
Наступного дня вони поїхали до Марії Іванівни.
— Мамо… — почав Андрій, тримаючи дружину за руку. — У нас буде дитина.
Жінка завмерла. Потім у очах блиснуло: чи сльози, чи світло.
— Ви… серйозно? Господи… Бабуською стану?!
Вона підійшла до Олени, обійняла. Тепло, по-справжньому.
— Прости мене, доню. Завдала тобі багато болю. Дурна я, стара. Але це диво. Ти народиш нам ангела.
На кухні закипів чайник. Почалася метушня.
Олена з Андрієм переглянулися. І вперше за довгий час — усміхнулися. Може, тепер усе тільки починається…
