Отак запізніле материнство: як весна нагадала про гріх, який неможливо забути
Катерина ніколи особливо не хотіла другої дитини. З Ігорем у них уже був син, семирічний жвавун, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок, колік та дитячих істерик їй зовсім не хотілося. Тим більше що її кар’єра саме тоді нарешті пішла вгору — з’явилися перспективи, подорожі, люди, з якими було легко, весело й… зовсім не по-родинному. Але вагітність трапилася. Випадково, невчасно, як завжди буває.
Ігор, проте, одразу заявив, що хоче дівчинку. «Може, характер у неї буде м’якшим», — усміхався він. Катерина кивала. А всередині — злість, страх, роздратування. Та коли дівчинка народилася — крихітна, світла, з блакитними очима та носиком-ґудзиком, — Катерина вперше зніяковіла. Щось защеміло. Але тут же, ніби в насмішку над цим проблиском почуттів, лікарі повідомили: у новонародженої вроджений вад серця. Серйозна. Буде лікування. Буде операція.
Це не входило в її життєвий план. Зовсім. Усе, до чого вона йшла, могло розсипатися. Фітнес, корпоративи, відпочинок у Туреччині з подругами, кар’єрний зліт — і тепер це? Ні. Не зараз. Не з нею.
Ігор вислухав — і здався. Знизав плечима. І вони удвох ухвалили рішення, про яке вголос не говорили навіть між собою. Вони сказали рідним і знайомим, що дівчинка померла.
У будинку малят дівчинку з блакитними очима прийняла Ганна Степанівна. Працювала вона там уже двадцять п’ять років. Здавалося б, звичка до болю та дитячих долей, зламаних ще до початку життя, мала б притупити серце. Та ні. Кожен новий «відказничок» вривався в душу. Особливо ця дівчинка. Така тиха, така зворушлива. Дивилася на неї так, ніби шукала єдину рідну людину.
Ганна Степанівна почала проводити з малючкою кожну вільну хвилину. Дівчинка почала усміхатися їй, тягнути рученята, гулити у відповідь на ласку. І Ганна не витримала. Поговорила з чоловіком.
— Василю, я не можу її там залишити.
— Лікувати її треба. Втягнеш?
— Втягну. Вона наша. Назвемо Олесею.
Вони усиновили її. Їм було вже за п’ятдесят, здоров’я не те, грошей обмаль. Василь працював у селі з ранку до ночі. Ганна — з Олесею по лікарнях, обстеженнях, у санаторії, на реабілітації. Спали по три години. Їли що Бог посилав. Але одна усмішка Олесі — і Василь молодів на двадцять років.
Олеся росла доброю, чуйною, життєрадісною. Допомагала по господарству, тягнулася до людей. Коли їй було п’ять, вона допомагала сусідці-бабусі нести кукурудзу: «Бабусю Галю, я понесу дві качани, вам же буде легше!» І йшла гордо попереду з важкими для її рученят качанами, ніби з короною.
Коли прийшов час операції, усе село молилося. Люди допомагали хто чим міг: грішми, продуктами, добрим словом. Операція пройшла вдало. Олеся вижила. Більше того — вона перемогла хворобу.
Вона виросла. Красуня. Розумниця. Вчилася відмінно, вступила до університету, жила в гуртожитку, приїжджала на канікули додому, де її чекали з любов’ю та пирогами.
Одного квітневого дня Олеся гуляла парком. Було тепло, сонце грало на гілках, птахи щебетали, земля пахла пробудженням. Вона думала про майбутні свята, про те, як приїде до мами з татом, допоможе з посадками, вечорами сидітиме у бесідці з кухлем трав’яного чаю, слухатиме, як мама розповідає історії.
І раптом — удар. Прямо в ноги їй прилетів плюшевий зайчик. Олеся підняла голову — поруч на лавочці сиділа жінка та чотирирічний хлопчик. Вона підняла іграшку і м’яко промовила:
— Ти загубив зайчика.
— Він мені не потрібен, він хворий! Він скоро помре! — злісно й безпорадно крикнув хлопчик.
— Не звертайте уваги, — втомлено сказала жінка. — Він хворий. У нього вроджена вада серця. Батьки… не хотіли ним займатися. Довелося взяти мені. Онук він мені. Але мені важко.
Олеся глянула на неї. Жінка була гарна — доглянута, акуратна. Але очі… Порожні. Погаслі. Ніби в них жила зима, попри весну. Щось у цьому погляді торкнуло Олесю.
І вона заговорила. Розповіла, що сама була такою. Що її мама — справжня мама — врятувала її. Що треба вірити. Що з любов’ю все можливо. Що вони перемогли — і ця жінка теж зможе.
А жінка сиділа мовчки. Її обличчя блідло з кожною секундою. Бо перед нею стояла дівчина з її обличчям. З її очима. З тими самими — блакитними. З очима, від яких вона колись відмовилася.
Це була вона. Її донька. Інакше бути не могло.
— Не може бути… — шепотіла вона.
— Може, — впевнено сказала Олеся. — Головне — вірити. Я вірю. І ви вірьте.
Олеся пішла далі. Сонячна. Щаслива. Жива.
А Катерина залишилася. Ніби вАле весна була надто милосердною, щоб залишити її без надії.
