— Мамо, — перепитала Оксана, — Чому мені прийшло не мільйон, а лише триста тридцять тисяч Що за дивна сума така
Чути було, як мама сушить волосся феном. Вона його вимкнула й відповіла Оксані:
— Все правильно, спокійно сказала мама, Ганна. Триста тридцять.
Але Оксані мало прийти значно більше.
— Триста тридцять? Мамо, а де ще шістсот сімдесят? Я ж розраховувала майже на мільйон. Це ж гроші мого тата, ти мала їх переказати мені після продажу квартири.
— Ой, Оксаночко, не починай з цим підрахунком, втомлено зітхнула Ганна, Я все зробила по-чесному.
— По-чесному? підлога під ногами скрипіла так, наче теж обурювалась. Я дала тобі довіреність продати мою квартиру, яка мені дісталась у спадок від батька. Я просила переказати мені всі гроші. І де? Де вони загубились?
Ой, даремно Оксана думала, що з мамою буде просто.
— Я й переказала, мама знову увімкнула фен. Я ж як мати вчинила, як найкраща мама! Розділила гроші порівну вам усім. Тобі твоя законна третина.
Хоча мала бути вся сума.
— Ти поділила спадок мого батька на трьох? На мене й на них? Оксана мала на увазі своїх зведених братів. Мамо, це ТІЛЬКИ мої гроші! Мій тато! Вони твої, від іншого чоловіка.
— Яка різниця, хто батько, Ганна сушила й вкладала волосся. Гроші ж на дітей. А ти моя дочка, вони твої брати. Ну, хіба могла я допустити, щоб ти все забрала, а хлопці дивилися з-під лоба? Я вирівняла всім порівну.
От якби можна було повернутися у той день, коли цю чортову довіреність підписувала…
— Порівну? Ти поділила мій мільйон на три частини! Триста тридцять три тисячі! Де ще решта, мамо? Квартира коштувала навіть трохи більше.
— Було трохи більше мільйона, якщо вже порахувати буркнула Ганна. Я округлила. А решта собі залишила за клопоти. Там паперів гора! Ти цим би не займалась.
— Мамо, як ти не втомилась?!
— Не смій так говорити! різко обірвала мама. Тато твій, але я твоя мама. Я вирішую! Ти вже доросла, старша, тобі й треба менше. А хлопцям невдовзі сімї створювати треба. Ти ж дівчина, від тебе багато не треба.
— А мені не створювати сімю? Або маю впроголодь жити, бо дівчина й багато не треба? гірко усміхнулась Оксана. Перешли залишок, мамо. Одразу.
— Ні.
Сухо. Крапка.
Мама знала: Оксана у суд не піде, ще й проти рідної матері? Люди не зрозуміють, засудять. А мама все ж мама, як-не-як розмовляють.
Минуло кілька тижнів. Оксана вже трохи заспокоїлася, впорядкувала фінанси. Бачить у фейсбуці фото Іван позує на фоні новенької синьої Шкоди. Дмитро з підписом: Нове авто!.
Брати купили собі по машині, нехай і не дорогі. А вона вирішила: покладе ці триста тридцять тисяч на депозит і зачекає. Як казала бабуся терпіння золото.
Минуло більше року. Оксана працювала, відкладала гроші, обдумувала майбутнє. Думки парики спустилися, але образа залишилася. Мама телефонувала, щебетала, ніби нічого не сталося.
Та цього разу почулася така тиша в маминому голосі, аж шерсть на руках стала дибки.
— Що трапилось, мамо?
— Бабуся Ганна сперлася, Бабуся Івана й Діми померла сьогодні зранку.
Оксана завмерла із відчуттям, що дивиться фільм. Для неї ця бабуся просто мамина свекруха, ніколи в житті не мала жодного значення. По-людськи шкода.
— Ой, співчутливо, Співчуваю.
— Треба займатись похороном, оформляти документи, в мене часу кіт наплакав. Я зовсім сама, хлопці ж… навіть не знають, із чого почати. Приїдеш? Допоможеш?
Оксана не злістю, просто справді не могла відпрошуватись із роботи.
— Мамо, я не можу покинути роботу, щоб їхати на похорон людини, яку зустрічала три рази в житті, чесно сказала Оксана.
Її до тієї бабусі в гості ніколи не кликали.
— Ой, будь ласка! благає мама. Дуже треба, доню!
— Я не приїду, але грошима допоможу. Скільки потрібно?
Спершу мама хотіла відмовитись, та вирішила: зайвих грошей не буває.
— То вже не те, але добре. Може, тисяч двадцять докинеш?
— Буде зроблено. І ще щось підкину, щоб з побутовими витратами легше було, сказала Оксана, Рахуй це повагою до памяті їхньої бабусі.
— Дякую, Оксано. Ти завжди виручаєш.
Оксана відклала телефон, відчуваючи полегшення і дивний смак задоволення. Відмазка куплена: не приїхала, але помогла. Принаймні нарікати ніхто не буде.
Минуло пів року. Про похорон вже давно забули. Дмитро й Іван засвітили у стрічках нові іграшки по мотоциклу чи айфону.
В один вівторок Оксана вирішила: час настав. Сидячи у їдальні офісу, вона набрала маму.
— Привіт, мамо! Як справи?
— Оксанко, все потихеньку. Дмитро знайшов нову роботу, краще, ніж попередня. А Іван з дівчиною познайомився.
— Рада чути, зітхнула Оксана, Мамо, хотіла про одне поговорити…
— Про що?
— Розумію, що вже минуло пів року з часу смерті бабусі. Всі вступили у спадщину?
Розмова стала напруженою, навіть неприємнішою за ту, коли сперечались про гроші з квартири.
— Оксано, ти до чого це?
— Просто хочу знати, де моя частина спадку?
— Якого ще спадку? мама вдавала, що не розуміє. Але Оксані відразу стало ясно: бреше.
— Від бабусі.
— Але ж це не твоя бабуся…
— А яка різниця? ще терпляче, Ти ж казала, дітям не можна урізати спадок. Коли ділила мій мільйон по-чесному, порівну. Отож, де моя третина з бабусиної квартири?
— Оксано, це зовсім інше! Ганна перейшла в атаку. Не порівнюй ці ситуації.
— Чим інше? спокійно, Ти ж доводила: я твоя дитина, тому мою спадщину треба було поділити на всіх. Так тепер я теж дитина, хочу свою частку.
— Не треба тут мама почала сердитися.
— Дуже зручно виходить! Коли мій спадок все на всіх. Коли їхній по лінії родства. Ти допомагала їм квартиру продати?
— Гроші вже витратили.
— На що? Вони купили собі машини, ремонти зробили? Я ж теж хочу. Де моя частка, мамо? Ти мені казала, що я повинна погодитись із меншим, бо я дівчина. Але я не згодна.
Мама задумалась, як би тепер із цієї пастки викрутитись, в яку сама себе загнала. Там завжди так було мами чоловік для хлопців наче свій, їм усе краще й діставалося. А та бабуся Оксану не визнавала, чуже дитя, і мама ніколи за неї не заступалась.
— Оксано, ти така дріб’язкова видихнула мама. Навіщо тобі ті гроші? Ти й так працюєш, молода, здорова. А Дімі й Івану треба про житло думати. Вони чоловіки, їм складніше.
— Тобто, на твій погляд, спадок батька був спільний, бо ми брати й сестри, а спадок їхньої бабусі їхній, бо вони чоловіки, я ж лише дівчина, якій багато не треба?
— Не груби, мамин голос затверднів. Чого в тобі стільки жадібності?
Вона ніколи не визнає, що була неправа. Для мами Оксана дріб’язкова, бо домагалася справедливості.
— Мамо, ти мабуть не знаєш, але за тією довіреністю була зобов’язана перерахувати мені всі гроші за квартиру. І ще не минули всі строки, щоб звернутися до суду. Я ні на що не натякаю, просто май на увазі.
— Оксано! Ти мені погрожуєш? мама аж пошепки.
— Ні, мамо. Просто кажу, що я все ще маю право вимагати своєї частки. Подумай.
Минув місяць, і Оксані таки перекинули все, що винні. Після цього її демонстративно заблокували.
