— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, влітаючи у передпокій і скидаючи з плечей брендову сумку. — Ну, мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Марія Іванівна повільно повернулася від дзеркала, де поправляла сиві волосся. Руки в неї тремтіли, але погляд залишався спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана кинула сумку на канапу. — Про день народження Дмитра! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову у своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Марія Іванівна сіла у крісло, склавши руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так голосно…
— Не варто?! — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Марія Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала з сином на вихідні. Донька завжди була такою — запальною, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила у кондитерській, — промовила вона втомлено. — Просто думаю, може, він не хоче великого свята? Він у нас останнім часом такий тихий…
— Тихий? — знизила Оксана. — Він підліток! Усі підлітки такі з дорослими. Але це не означає, що свято не потрібне. Навпаки — треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип половиці. З’явився Дмитро — високий, худий, з неслухняним чорним чубом і серйозними очима, схожими на батькові.
— Привіт, бабусь, — буркнув він і швидко глянув на матір. — Чого ви кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твій день народження, — Оксана миттєво пом’якшила голос. — Завтра ж твій день, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Не треба мені нічого, — пробурчав Дмитро, сідаючи на край канапи. — Обійдуся.
— Як це обійдешся?! — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Дмитро знизав плечима й уткнувся у телефон. Марія Іванівна подивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав усе більш замкнутим, майже не розмовляв із нею, а з матір’ю взагалі відповідав односкладово.
— Дмитрику, а що ти хочеш у подарунок? — ніжно запитала вона.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Як нічого? — Оксана сіла поруч. — Може, новий телефон? Або комп’ютер оновимо?
— Мам, відчепись, — буркнув Дмитро і підвівся. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Оксана схопилася. — Ми ж щойно приїхали! Давай краще планувати, кого запросити…
— Нікого не треба запрошувати! — різко обернувся Дмитро. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути один!
— Але чому? — збентежено запитала Оксана. — Раніше тобі подобалося святкувати…
— Раніше… — Дмитро криво посміхнувся. — Раніше усе було інакше. А тепер не треба робити вигляд, ніби ці ваші свята нас усіх так тішать.
Він вийшов, гучно вхопивши двері. Оксана залишилася стояти, роззявивши рота.
— Що з ним? — звернулася вона до матері. — Він же завжди був таким веселим!
Марія Іванівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає від розлучення батьків, як метається між матір’ю та татом, як втомлюється від їхніх звинувачень.
— Оксанко, сідай, — попросила вона. — Поговоримо.
— Про що? — Оксана нервово ходила по кімнаті. — Усе зрозуміло! Андрій його налаштовує проти мене! Я ж знаю, як він вміє!
— Тут справа не в Андрії, — обережно сказала Марія Іванівна. — Дмитро просто втомився. Від ваших сварВін просто хоче, щоб ви перестали воювати й дали йому можливість любити вас обох без почуття провини.
