«Ранковий сюрприз від свекрухи»
«Доброго ранку, невісточко!» — промовив свекор, Василь Іванович, усміхаючись та відчиняючи двері. За ним увійшла свекруха, Марія Григорівна, з таким невинним виразом обличчя, наче вона анітрохи не накоїла. Легенько посміхнулася й значуче глянула у бік кухні, де, як виявилося, залишила свій «подарунок». Я, ще не підозрюючи, що мене чекає, кивнула у відповідь, але через п’ять хвилин ледь не скрикнула. Ця жінка вміє здивувати, але не завжди так, як мені б хотілося. І ось я сиджу, намагаючись зрозуміти: чи сміятися, чи хапатися за голову, бо такі сюрпризи від Марії Григорівни — це вже традиція.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо в одному домі зі свекрами вже півроку. Коли ми одружилися, вони наполягали, щоб ми переїхали до них — будинок великий, місця всім вистачає, та й «родина має бути разом». Я погодилася, хоч у глибині душі мріяла про свою оселю. Василь Іванович — чоловік добрий, з ним легко: він або у сараї щось майструє, або дивиться футбол, не втручаючись у мої справи. А от Марія Григорівна — це окрема історія. Вона не зла, ні, але в неї є талант лізти туди, куди її не просять, і називати це «турботою». І її «сюрпризи» — це завжди щось із підступом.
Того ранку я, як зазвичай, прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Олег уже поїхав на роботу, а я планувала зробити млинці, заварити каву та спокійно почати день. Але, зайшовши на кухню, я завмерла. На столі стояв величезний казан, накритий кришкою, а поряд — записка: «Оленко, це вам на обід, смачного!» Я підняла кришку й ледь не здихнула: там були вареники, але не звичайні, а якісь експериментальні — з надмірком цибулі, дивним запахом і, здається, півкілограму кропу. Я люблю вареники, але ці виглядали так, наче Марія Григорівна вирішила змішати все, що знайшла в городі, та додати спецій із сусіднього магазину.
Я обернулася й побачила свекруху, яка якраз зайшла на кухню. «Ну як, Оленко, сподобався мій сюрприз?» — запитала вона з такою гордістю, наче це не вареники, а кулінарний шедевр. Я вимусила посмішку й пробурчала: «Дякую, Маріє Григорівно, дуже… оригінально». А вона продовжила: «Я вчора до півночі ліпила, щоб ви з Олегом не голодували. Ти ж усе на дієтах, а чоловікові потрібна справжня їжа!» Справжня їжа? Мої млинці, до речі, Олег їсть із задоволенням, і ще ніхто не скаржився. Але сперечатися з Марією Григорівною — це як намагатися перекричати комбайн.
Я вирішила не здаватися й натякнути, що ми самі впораємось. «Маріє Григорівно, — кажу, — дякую, звісно, але ми з Олегом зазвичай готуємо щось легке. Може, не варто так напружуватися?» А вона у відповідь: «Ой, Оленко, не дякуй, я ж для вас стараюся! Ти ще молода, навчишся господарювати». Навчишся? Я готую з чотирнадцяти років, і мої салати на всіх святах зникають швидше за її «фірмові» деруни! Але Марія Григорівна, схоже, вважає, що без її вареників ми тут загинемо.
Це не перший її «сюрприз». Минулого тижня вона притягла із льоху три банки квашеної капусти й поставила їх просто у нашу холодильну шафу, витіснивши мої сирники. «Олю, це вам на зиму!» — заявила вона. На зиму? Ми ж в одному домі, навіщо мені три банки капусти? А місяць тому вона вирішила «допомогти» з прибиранням і переклала всі мої речі у шафі, бо «так зручніше». Я потім дві години шукала улюблену блузку. Олег лише сміється: «МамАле коли Марія Григорівна несподівано загорнула в тісто мій рецепт гречаних гофрів, я таки вирішила, що час показати їй свій варіант «справжньої їжі».
