Несподівана гостя
У маленькому селі Сонячне пахло свіжим хлібом, який Марія Семенівна спекла у старій печі. Раптом у двері постукали, і затишна тиша розлетілася, як дим. Марія витерла руки об фартух і побігла відчиняти.
— Мамо, знайомся, це Олеся, моя наречена, — на порозі стояв її син Андрій, сяючи широкою посмішкою.
Марія глянула на дівчину й завмерла, ніби блискавкою вражена. Олеся була високою, майже під два метри, у короткій спідниці, на шалених підборах, з яскравим макіяжем і величезною сумкою в руках.
— Вітаю, — вимовила Марія, намагаючись приховати шок. — Петре, йди сюди! — гукнула вона чоловіка. — Андрій нашу майбутню невісточку привіз, знайомся!
Петро, шаркаючи капцями, вийшов у розтягнутій футболці. Побачивши Олесю, він застиг із роззявляним ротом, ніби побачив мавку.
— Добридень, — пробурмотів він і, опам’ятавшись, шмигнув назад у кімнату переодягатися.
Марія провела його поглядом, повним докору. Коли син дві дні тому повідомив, що приїде не сам, вона раділа. Андрієві вже за тридцять, час заводити сім’ю. Вона уявляла собі скромну дівчину, може, з косою, у простій сукні. Але Олеся? Такої Марія не чекала. Туфлі на шпильках, яскраві нігті, сумка, з якої стирчали якісь пір’їнки. Це був виклик усьому, що Марія вважала нормою.
— Заходь, Олесю, — сказала вона, намагаючись тримати себе в руках. — Петре, візьми сумку, чого стоїш!
Петро, уже в чистій сорочці, підхопив багаж Олесі та повів гостей у дім. Марія, скориставшись моментом, прошепотіла синові:
— Андрію, ти кого привіз? Це що за вбрання?
— Мам, не починай, — засміявся Андрій. — Вона тільки зовні така. А всередині — золото, побачиш.
Марія скептично хмикнула й, перехрестившись, пробурмотіла:
— Ой, Господи, бери його в обереги, от так сюрприз.
У хаті почався гармидер. Чоловіки про щось шепотілися за столом, а Олеся влаштувалася у кімнаті Марії та Петра, розкладаючи свої речі. Марія з подивом спостерігала, як із сумки з’являються капелюхи з пір’ям, купальники, якісь блискучі шматочки.
— Це що? — з огидою підняла вона двома пальцями щось, схоже на нитки.
— Це білизна, — байдуже відповіла Олеся. — Хочете, подарую? У мене ще є.
— Та ні, дякую, — буркнула Марія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. — А чого ти взагалі у нашій кімнаті господарюєш?
— У Андрія місця мало, а дядько Петро сказав, що ви не проти, — усміхнулася Олеся.
— Дядько Петро, кажеш? — процідила Марія, кинувши погляд на чоловіка. — Ну-ну.
Вона схопила Петра за руку й вивела у двір.
— Ти що, з глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? На канапі тепер спатимеш, гостинний ти мій! — сипіла вона.
У цю мить із хліва почулося мукання корови.
— Ой, Зірку не подоїла через вас! — зітхнула Марія й помчала до хліва.
Олеся, почувши це, вискочила слідом.
— Можна мені спробувати? — несміливо запитала вона. — Я ніколи корову не доїла.
Марія окинула її поглядом з ніг до голови.
— У цьому? — саркастично уточнила вона, кивнувши на підбори Олесі.
— Зараз переодягнуся! — Олеся метнулася в дім і за хвилину повернулася у шортах і майці.
Марія зітхнула.
— Добре, ходім. Тільки хустку надінь.
— А можна капелюх? — щебетала Олеся. — У мене є, гарний, з квітами.
— Хустку! — різко відповіла Марія. — Вигадала, капелюх…
У хліві вона вручила Олесі відро.
— Доїти ось так. А я піду сніданок готувати.
Минула півгодини, а Олеся не поверталася. Марія накрила на стіл і, бурчачи, пішла до хліва. Побачивши картину, вона не стрималася й розреготалася. Олеся, з хусткою набік, ходила навколо корови, зазираючи то з одного боку, то з іншого, і щось собі бормотала.
— Ну треба ж, я всюди дивилася! — виправдовувалася вона, коли Марія, переставши сміятися, показала, як треба доїти.
Після сніданку Олеся вирішила позасмагати. Розстелила ковдру, наділа купальник і лігла у дворі. Петро, який цілий тиждень ухилявся від роботи, раптом схопив косу й почав викошувати траву біля тину, кидаючи погляди на гостю.
— Олесю, допоможеш малину збирати? — солодко заспівала Марія. — Варення зваримо, компот.
— Звісно, тітонько Маріє! — оживилася Олеся.
У малиннику Марія дала їй баночку. Олеся почала збирати ягоди з таким запалом, що Марія навіть здивувалася. Але тут її покликала сусідка, і вони пробалакали добру годину. Марія скаржилася, що мріяла про іншу невістку, а сусідка радила не судити з першого погляду.
Повернувшись у сад, Марія виявила, що Олеся зникла.
— Олесю, ти де? — гук— Ось я! — вигукнула Олеся, вибігаючи з кущів із банкою повною малини, але з такою купою реп’яхів у волоссі, що аж Марія руками сплеснула.
