Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайну впертість
— Надівай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду біля твого під’їзду! — гримнув я в трубку, щойно вона підняла.
Чесно кажучи, про трусики — це так, для жарту. Думав, посміється. А вона раптом завмерла, а потім прошепотіла:
— А ти звідки знаєш, що я по квартирі без них ходжу?..
— Як то? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, власне, бачу всіх, з ким спілкуюсь.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!!!
Зв’язок обірвався. Просто кинула слухавку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось лінія пропала.
Я не дав їй віддихнутися:
— Ти впевнена, що ці мережива тобі пасують?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. Години на дві. А потім…
— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки мені знати? Я ж тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Усе, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин стояв біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкрито. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, ані душі. Лише встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вдерлися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Нібито «спрацював сигнал про несанкціонований доступ». Хотіли відпустити ще вдень — мовляв, непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А коли вже залишився, вирішив розважитися. Зіграв з міліцією в «три листочки». Виграв — небагато, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Можна сказати, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, стогнучи, усім виглядом зображуючи постраждалого від свавілля. Біля входу стояла машина. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдавав, що не помітив. Пройшов повз, посиливши голосність стогонів. Зайшов у перший під’їзд, заховався.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому й вимкнув телефон. Вранці увімкнув автовідповідач:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню».
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не дізнавшись, поїхала по приймальних покоях. А потім хтось пробовтнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!
До палацу шлюбу залишалися добу. Найважчі добі в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів, що без неї мені не жити. Вночі вирішив, що негідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, іди до кінця. Не тікай. Навіть якщо хочеться злетіти на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — твердив я, натягуючи сорочку.
Біля палацу шлюбу товпилося з сорок чоловік. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили до зали. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. І от ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.
Через дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, шумний, дорогий.
Пізніше, коли ми залишилися самі, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет вкладено…
— Не хвилюйся. Я його замовила на твоє ім’я.
Отак і живемо. Випадково. Але з любові.
