**М’ясорубка долі: або як новорічний подарунок став початком родини**
— Остапе, а що це за махиня така? — Соломія здивовано розглядала велику коробку, обгорнену у блискучу паперу зі сніжинками.
— Відкривай швидше! — Остап нетерпляче тер долоні, очі його метушилися, а губи мимоволі тремтіли від хвилювання. — Гадаю, тобі сподобається.
Соломія не поспішаючи зняла обгортку, обережно розірвала стрічку… і завмерла. На дні коробки лежала стара, з часом потьмяніла металева м’ясорубка. Така собі… бабусина. З іржавими гвинтиками та ручкою, яка скрипіла навіть без руху.
— Це… жарт? — тихо, ледве вірячи, спитала вона, піднявши на чоловіка очі.
— Ні, Соломійко… ти просто не знаєш… Це не просто м’ясорубка. В неї історія. Вона… —
— Постривай, — перебила вона. — Спочатку поговоримо про інший подарунок. Про путівку в «Карпатську Легенду». Ті самі три тижні люксу. З процедурами.
Остап зблід.
— Звідки ти…
— Від Даринки. Вона у бухгалтерії, — голос Соломії був рівним, але пальці м’яли серветку аж до крихти. — Путівка на ім’я Марічки. Твоєї колишньої. А мені — старовинну м’ясорубку.
— Соломійко… слухай…
— Ні, Остапе, це ти мене послухай! — Різко підвелася, змахнувши келих шампанського, який із дзенькотом розбився об підлогу. — Я не про гроші! Я про чесність! Чому я дізнаюся про це від інших?!
— Я хотів розказати…
— Коли? Після її повернення? Чи коли я сама нарешті здогадаюся?
За вікном лунали новорічні салюти, блимали вогні, а в їхній затишній кухні повітря було важчим за зимову ніч.
— А ця м’ясорубка… — Соломія підняла її з коробки, — це що? Розрада? Чи спроба заглушити совість?
— Ти не розумієш. Вона справді… особлива…
— Усе одно, Остапе, — сказала Соломія, вже на порозі спальні, — я піду. На час. Щоб зрозуміти, навіщо я взагалі залишилася.
Три дні минули у мовчанні. Ні докорів, ні сліз — лише чемні фрази, ніби між сусідами. Соломія минула ту коробку, як німий пам’ятник. На четвертий день не витримала. Подзвонила подрузі.
— Дарино, привіт. Слухай, а що ще було у тому чеку, окрім путівки?
— Ем… там? Зачекай. Ну… здається, ще лікування, якісь процедури. У Марічки здоров’я сильно підвелося. Ти ж знаєш, що з мамою Остапа трапилося?
— Що саме — трапилося? — напружено перепитала Соломія.
— Ти не знала?.. — голос Даринки став обережним. — Його мама рік тому перенесла інсульт. Ледве ходила. А Марічка… Кожен день була у неї. Годувала, міняла білизну, возила на процедури. Навіть коли її власна мати потрапила до лікарні, не кинула свекруху. Хоча вже давно не свекруха.
— Але чому він мені нічого не сказав?..
— А як би ти це сприйняла? «Моя колишня кожен день доглядає за моєю мамою, бо я не впораюся»? Звучить, м’яко кажучи, дивно, так? Але повір, це не про кохання. Це про людяність.
Соломія вимкнула телефон. Навколо ніби перевернулося. Вона не знала, що важче — образа чи сором.
Погляд впав на м’ясорубку. «Особлива». Узяла в руки, придивилася. На нижній частині — винтик. Не такий, як інші. Повернула. Клац. Всередині — потайне відділення. А в ньому — стара оксамитова коробочка й записка. З замиранням серця розгорнула листа.
«Моя кохана Соломійко.
Пробач, що не розповів одразу. Ти маєш повне право на образу.
Але історія цієї м’ясорубки довша й глибша, ніж здається. Її подарувала моїй бабусі її свекруха, у день повернення діда з фронту. Тоді це був символ миру, тепла, рідного затишку. Але головне — символ прощення й любові.
Коли мама захворіла, я не знав, що робити. А потім прийшла Марічка. Без докорів. Без претензій. З рушником у руках і словами: «Я допоможу. Вона ж мені мати».
Путівка — не любовний жест. Це подяка. Я мовчав, бо боявся, що ти побачиш у цьому загрозу. Але тепер розумію — зробив тільки гірше.
Пробач мене.
У коробочці — каблучка. Вона була бабусина. Вона заповіла її жінці, з якою я захочу не просто жити, а пройти крізь усе. Яка зрозуміє, що любов — не квіти й вечері, а вибір бути поруч, коли важко.
Ти вийдеш за мене знову? Ти повінчаєшся зі мною?..
P.S. На дні м’ясорубки — бабусин рецепт вареників. Але тільки для тих, хто готовий ліпити їх разом, сміятися, сваритися, прощати й триматися за руки до кінця життя.»
Соломія дивилася на каблучку. Вона була простою, з маленьким камінчиком. Але зараз — найдорожчим, що коли-небудь тримала.
У двері постукали.
— Соломійко? Можна?
— Хвилинку.
Вона взяла телефон.
— Марічко? Добрий вечір. Це Соломія. Ви ж у неділю виїжджаєте… Можемо зустрітися перед цим? Мені потрібен ваш рецепт. Вареників. Кажуть, вони чарівніСоломія обережно поклала каблучку на долоню, посміхнулася крізь сльози й пішла відчиняти двері — адже саме так і починається справжня родина.
