Василь зручно вмостився за своїм письмовим столом із ноутбуком і чашкою кави по-закарпатськи. Треба було завершити кілька справ. Але несподівано його відволік телефонний дзвінок. Номер невідомий.
Алло, слухаю.
Василь Дмитрович? Це вам із пологового телефонує. Чи знайома вам Климчук Оксана Михайлівна? запитав чоловік, за голосом поважного віку.
Ні, не знаю жодної Оксани Михайлівни. Взагалі, що трапилось? здивовано відповів Василь.
Справа в тому, що Оксана померла вчора під час пологів. Ми вже говорили з її матірю. Вона сказала, що ви батько дитини, голос у слухавці завмер в очікуванні.
Якої дитини? Який ще батько? Ви щось плутаєте! Василь почав помітно нервувати.
Оксана народила дівчинку. Вчора. І ви батько цієї дівчинки, якщо ви справді Климчук Василь Дмитрович. Вам потрібно приїхати завтра до пологового на Личаківській. Треба буде вирішувати питання… чоловік говорив повільно та чітко.
Що вирішувати? так і не зрозумів нічого Василь.
Завтра приїжджайте. Запитайте доктора Миколу Петровича. Це я. Поговоримо особисто.
Василь залишився стояти з телефоном у руці, поки не почалися гудки. Він відклав телефон і довго намагався осмислити почуте.
Оксана… Яка Оксана? бурмотів він, ходячи кімнатою. Геть не пригадаю… Треба подумати інакше. Скільки триває вагітність? Девять місяців. Сьогодні травень… Значить, це був серпень… Що тоді було?
Василь подивився на недопиту каву, скривився й поставив чашку на стіл. Зараз би горілочки, але…
У серпні я був у Яремчі, раптом згадав він все чітко. Два тижні. Ось де ключ! Оксанка!
Лице Оксани пригадувалося вже не так ясно ніби світловолоса із синіми очима… Подібних Оксан у його житті було немало невже кожну запамятаєш? У свої сорок Василь жодного разу не був одружений і не збирався, а дітей взагалі ніколи не хотів. Його життя уже влаштоване, і змінювати нічого не хотілося
«Але вона ж померла» раптом болісно відгукнулося десь у скроні.
Як таке могло статися? прошепотів він, піднявши очі в стелю. Скільки ж їй було? Від сили двадцять…
Хотілося закурити, але вже давно кинув. Десь в глибині зявилося незнане відчуття співчуття чи розгубленість, чи біль?
Дитина тихо сказав сам до себе, наче розмовляючи із привидом. Хай її мати візьме дівчинку собі. Вона ж бабуся. І взагалі невідомо, може дитина і не моя?
Василь вже вирішив, як вчинить. Завтра поїде, зустрінеться з лікарем, відмовиться від дитини і далі житиме, як звик.
Та попри всю визначеність рішення, сон довго не зявлявся. Думки роїлися в голові, а на душі щось заважало
Важко було вірити, що те холодне, бездиханне тіло це Оксана! Василь закліпав очима, відчуваючи, як щось не дає спокою.
Цей сумний ком підступив до горла і не хотів відпускати. Він заповнив усе єство від голови до пят. В очах защипало Василь згадав, як Оксана сміялась, як бігла бережком Прикарпаття, як дивилася на нього закоханими очима. Кумедна дівчина, про яку він забув, щойно повернувся додому. А тепер вона тут у морзі.
Василь вибіг у коридор. Махнув рукою Миколі Петровичу, мовляв, дайте хвилинку
У першого зустрічного попросив цигарку й жадібно затягнувся на ґанку пологового, а потім рушив до кабінету головлікаря широким кроком.
Бажаєте побачити доньку? запитав Микола Петрович.
Ні. Я хочу спочатку поговорити з мамою Оксани. Де вона? Василь уважно подивився на лікаря.
Вона чекає в коридорі. Ви тільки-но пройшли повз неї.
Я зараз, поспішив Василь у коридор.
Жінку у чорній хустині він впізнав одразу. Всього кілька кроків і він стояв поруч.
Добрий день… насилу мовив Василь.
Мама Оксани підняла на нього очі, в яких плескалася така біль, що Василь ледве встояв.
«Як же вона схожа на Оксану, майнуло у нього, справжнє дзеркало.»
Мене звати Ганна. Ганна Дмитрівна, тихо сказала вона. Я мама Оксанки.
Я Василь. Теж Дмитрович, чомусь додав раптово.
Знаю. Оксанка часто про вас згадувала. Тепер уже не розповість нічого і Ганна заплакала.
Василь розгубився. Просто стояв поруч і не знав, що робити.
Пані Ганна витерла сльози й сказала:
Не відмовляйтеся від донечки, прошу. Не можу, щоб моя кровиночка йшла у дитбудинок, розумієте?
Як у дитбудинок? Ви ж бабуся. Вам її віддадуть! Василь намагався її втішити. А сам подумки дивувався: «Яка ж вона бабуся? Може, й мені ровесниця…»
Не віддадуть У мене друга група інвалідності, хворе серце. Ви її лише визнайте а я роститиму сама! Ми вас не потурбуємо, обіцяю! Ганна простягла до нього руки.
Ходімо, Василь мало не за руку повів її у кабінет головлікаря.
Микола Петрович відірвався від паперів.
Що потрібно для визнання батьківства? стривожено спитав Василь.
ДНК-дослідження, відповів Микола Петрович, і погляд його затримався на Василеві. А як назвемо дитину?
Кого? знову розгубився Василь.
Дівчинку як назвете? усміхнувся лікар.
Подивитись не хочете на малечу? спитав доктор.
Василь не наважувався, подивився на Ганну і мало не прошепотів:
Ні Ще ні.
Усі формальності завершилися дивно швидко. ДНК-аналіз підтвердив це його донька. Василь розгубився. Він не уявляв, що йому робити далі. До батьківства був абсолютно неготовий. Але й залишити дитя з Ганною, просто викресливши її зі свого життя, він не міг. Василь ще не навчився називати її донькою. Просто дитина.
«Буду допомагати чим можу: відправлю гроші на картку в ПриватБанку, куплю візочок і все, що знадобиться,» вирішив він напередодні виписки.
Коли прийшла медсестра з вузликом у яскраво-рожевому й мереживі з бантиками, у Василя пересохло в роті.
Ганна взяла згорток у руки, трохи відгорнула край ковдри і спитала:
Бажаєш глянути на малу?
Василь не встиг відповісти. Двері до кабінету раптом розчинилися навстіж, і Микола Петрович покликав Ганну Дмитрівну на кілька слів.
Вона передала згорток Василеві й зайшла до головлікаря.
Василь закляк. Не міг ані слово мовити, ані ворухнутися. Згорток у його руках був теплий і мав солодкий запах. Несподівано згорток видав звук, схожий на «нявкання», і раптом розплакався. Переляканий, Василь глянув на дівчинку і побачив у ній себе. Його донечка справжнє його віддзеркалення!
Відчувши, як підлога йде з-під ніг, Василь сів на лаву та обережно заколихав малу. Вона затихла і різко глянула йому в очі, навіть ніби всміхнулася.
Молода бабуся повернулась за хвилину.
Давайте, я заберу Ганна простягнула руки.
Сам потримаю! випалив Василь. Вона мені щойно посміхнулася! і вперше за довгий час щиро, зворушливо всміхнувся. Поїхали додому, Ганно, тихо додав, Ми всі разом їдемо додому!
