**Так не буває.**
Ранок почався з дзвінка колишнього чоловіка. Як же вона забула вимкнути звук на ніч? Замість «Ало» зітхнула — нехай знає, що розбудив. Він довго вибачався, потім розповідав про погоду, роботу, новини з телевізора. Готував ґрунт для чогось важкого. Олена не поспішала, не відповідала. Іногда кивала, наче він міг це бачити.
А він, здавалося, дійсно бачив. П’ятнадцять років шлюбу — і ось тобі надздібності. Пішла на кухню в одній спідній білизні, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Його порожні білі полиці давно потребували миття. На дверцятах стояла пляшка вина, а поруч — кусень сиру в пластиковій упаковці.
— Як у Настуні справи?
На ім’я доньки довелося реагувати:
— А ти їй не дзвонив?
— Дзвонив, — колишній заговорив швидше, — у четвер розмовляли. Каже, що все добре. Квітне та пахне, — засміявся, — і ще сказала, що ти на тиждень зникаєш, їдеш відпочивати. Розбагатіла, мамо? Далеко збираєшся? А учні твої? На канікули відпустила?
Вона ковтнула вина прямо з пляшки, піднесла телефон до вуха, щоб чутливий динамік не вловив, як задрижить її рука. Зібралася і грайливо посміхнулася:
— Усе набридло. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Ще не скоро. Місяць попереду. Заздриш?
— Звісно, — пауза, — ні. Він включився в стару гру.
— Привезу тобі… нічого, — Олена розслабилася. — А чого дзвонив?
— Дуже незручно просити, але я трохи в затії. До кінця місяця тисячу гривень не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм… — вона відкусила шматочок сиру, поклала його на язик, як цукерку. — Які саме витрати?
— Познайомився з жінкою. Гарна така. Дуже гарна.
Нічим не обґрунтована ревність стиснула горло:
— Тож попроси в тієї жінки! — перед очима спалахнув образ: двадцять років тому, ще майбутній чоловік, високий, худий, з довгою чубчикою, яка ділила обличчя навпіл, сміється, а поруч — не вона, а чужа жінка в короткій спідниці та з яскравою помадою.
— Оленко, що сталося? — голос змінився на той, рідний. Від його турботи запершило в горлі, очі заллялися слізьми.
— Нічого. Не виспалась. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки вводила дані в банківському додатку, прийшов меседж від Віталія:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, влаштуємо пікнік біля озера? Заїду о 15:00.
— Та відчепитесь ви всі! — злість вибила дурні сльози. Долила вина в склянку, ковтнула, прожувала сир. Підійшла до дзеркала в коридорі, провела рукою по межі чорної білизни та білої шкіри, боячись доторкнутися далі — до крихітного вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, там, де всі голять, не дивлячись. Нічого не змінилося. Він був на місці.
Потім душ, миття аж до червоного, шампунь двічі, маска, патчі, фен. Увімкнула ноутбук. Посипалися повідомлення з соцмереж. Натягнула футболку.
Відкрила перше, що трапилося:
— Доброго дня! Хотів би вивчати німецьку з нуля. У вас є вільний час? Як можна сплатити?
Руки самі знали, що відповісти. Рутина робила її сильнішою. Відправляючи відповідь, випадково клацнула на аватарку і побачила втомленість та самотність. Серце стиснулося.
— Скільки разів на тиждень ви б хотіли займатися? І мушу попередити — з першого по десяте заняття не буде.
Відповідь прийшла миттєво:
— Три рази на тиждень. За часом я гнучкий. Працюю вдома, можу підлаштуватися.
— Сьогодні о п’ятій вечора?
— Підходить.
Настя подзвонила, коли суп вже майже добудували. Раніше цей курячий бульйон називали «похмільним».
— Мам, як ти?
— Чудово. Їм. Ти мене відволікаєш, — бурчала від страху.
— Ми зібралися на пляж. Батько мені дзвонив… Щось ти йому не сподобалася… — чути було гул чужого міста й тривогу.
— Я йому вже п’ять років не подобаюся.
— Якщо жартуєш, то все гаразд. Я ж не помиляюся?
— Доню, як справи? Скучаю.
— Я теж!
Балакали про дрібниці. Разом по телефону зустріли друзів, їхали в метро, шукали лежака. Пробивалося сонце, чути було плескіт хвиль. Море затуляло все погане. Поклали трубку й розійшлися. Одна — вперед, інша — на грань. Але з пам’яттю про безтурботно прекрасне. Олена глянула на годинник. Майже п’ята. Ще вся в тому сяйві, поруч із донькою, механічно увімкнула ноут. І ніби в мороз, ніби в ополонку — у відеодзвінок з новим учнем, тим, що назвав себе «гнучким».
Очі. Це було перше занурення. У середину! До виверту кишок! До болю, до спазму. Вона ледве вимовляла слова про німецьку граматику, постійно виВона подивилася йому в очі, відчула, як земля під ногами стає м’якою, і зрозуміла, що іноді саме те, у що не віриш, приходить у життя найсправжніше.
