Олена пройшлася квартирою, перевірила, чи все вимкнула, залишаючи лад і чистоту. Обожнювала повертатися до охайного дому. Ну куди ж вона їде зі свого затишного раю? Навіщо? І так живе як у санаторії — що хоче, те й робить. Та якщо не поїде, донька образиться. Поїздка на море — це її подарунок Олені на день народження.
Вона зітхнула, викатала валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягла за ручку, щоб переконатися, що надійно, і постукала у сусідські двері.
— Що, уже їдеш? — запитала сусідка Галя.
— Так, ось ключі принесла. — Олена неохоче простягнула зв’язку ключів.
— Не хвилюйся, квіти полью, за всім поглядаю. Відпочивай на здоров’я й ні про що не турбуйся, — запевнила Галя. — Пощастило тобі з донькою, путівку купила, насолоджуйся, мамо. А мій Валерка тільки про пляшку й думає. Була родина, квартира — усе прогуляв…
Олені було шкода сусідку, але лише зараз вона зрозуміла, що не дуже-то й безпечно залишати їй ключі від своєї оселі. А раптом її син залізе до неї? Нічого цінного в неї, звісно, нема, але будь-яку річ шкода, якщо зникне. Усе ж коштує грошей. Та й неприємно, якщо хтось порпатиметься в її речах, все чіпати. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим придивити за квартирою під час своєї відсутності. Вже пізно щось міняти. І ображати Галю недовірою не хочеться. Скільки разів вона виручала її.
Сусідка помітила сумнів на обличчі Олени.
— Не бійся, ключі сховаю, Валеркові не скажу про них. Їдь спокійно. Усе буде гаразд, — пообіцяла вона.
Олена кивнула і покотила валізу до сходів.
— З Богом, — гукнула вслід сусідка й замкнула двері.
До вокзалу Олена дійшла пішки — навіщо таксі, якщо лише дві зупинки? А в автобус лізти з валізою — лише людей турбувати. Через підземний перехід вийшла на перон. Саме там стояв потяг. Пішла вздовж, вишукуючи дев’ятий вагон. Знайшла й зупинилась. Тут і чекатиме, щоб потім не метушитися.
«А раптом нумерація вагонів з іншого кінця?» — раптом занепокоїлася Олена. «Нічого, зазвичай диспетчер оголошує заздалегідь — встигну добігти», — заспокоїла себе.
Тиждень тому донька несподівано приїхала й сказала, що вирішила зробити подарунок на день народження заздалегідь, щоб Олена встигла підготуватися.
— Ти вагітна? — тоді запитала вона.
Другої дитини треба, звісно, але першій трохи більше року. Від пелюшок ще не відійшли — зарано для другого.
— Та ні, не вагітна. Я тобі купила на день народження путівку на південь. Потяг увечері одинадцятого, купе. Ось. — Вона простягнула конверт. — За тиждень встигнеш зібратися.
— Як? Сама? Без вас? Що ти видумала? У самий день народження! А як же гості, стіл? Ні, я нікуди не поїду. Здай квиток, — рішуче заявила Олена.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла цілий день біля плити, як доярка. Хотіла, щоб у тебе був справжній святочний день — зустріч із морем. Коли ти востаннє на півдні була? Ось, навіть не пам’ятаєш. Це тобі від нас з Андрієм подарунок. Роби з ним що хочеш, — образилася донька. — Не хочеш на море — сиди вдома, але здавати квиток не буду. Раптом завагітнію — тоді взагалі доведеться забути про море на кілька років. Я гарний пансіонат вибрала, просто над морем.
І що робити? Побурчала, звісно, що без її згоди все влаштували, і почала збиратися.
Отак і опинилася Олена на вокзалі. Від таких поїздок, тим більше наодинці, більше клопоту, ніж радості. Одна тривога: чи не запізниться на потяг, з ким їхатиме у купе, як влаштується… А в її віці зайве хвилювання шкідливе.
Коли диспетчер оголосив про прибуття потяга, і нумерація вагонів почалася з хвоста, Олена трохи заспокоїлася. Все правильно розрахувала. Незабаром почувся гудок наближаючогося потяга. Олена підібралася, міцніше стиснула ручку валізи, у другій руці підготувала документи. Поблизу стояли ще люди з багажем.
Потяг проносився повз, ось уже й хвіст показався. Олені все здавалося, що вона не встигне добігти до свого вагона. Та нарешті потяг зупинився, штовхнувся й завмер. Провідниця дев’ятого вагона відчинила двері просто навпроти Олени, витерла поручні й готова була перевіряти квитки.
Олена першою подала документи, піднялася у вагон, зайшла у своє купе, сіла на полицю й видихнула. Ну от, половину справи зроблено — вона у потязі.
Потяг знову штовхнувся й рушив, набираючи швидкість. Двері з гуркотом від’їхали, і у купе зайшли три дівчини. Вмиг стало шумно й тісно. Олена вийшла у коридор, даючи подружкам влаштуватися.
Потяг набрав швидкість. За вікном миготіли ліси й поля, в темряві блищали річки. НоТа коли Олена вийшла на перон у рідному місті через два тижні, там її вже чекали вітати не тільки дочка з онуком, а й Віктор із букетом соняшників, щиро посміхаючись своїй новій долі.
