3 вересня. Київ.
Ось уже три тижні, як мати пішла. Вчора ніч знову видалась довгою. Прокинувся від шепоту, що лунав із кімнати, наче хтось кликав:
— Олежку… сину…
Але ж там нікого. Вона лежала в останні півроку, а я працював удома, щоб бути поруч. Наймав сидівку — через три дні втекла, забравши мамині золоті сережки та гроші з ящика. Після цього рішив: сам.
За комп’ютером сидів, на пальцях чекав, поки прокинеться. Вночі теж прислухався, аж поки одного разу не зайшов і не побачив — більше не дихала. Плакав, а потім відчув… полегшення. З одного боку боляче, з іншого — наче камінь із плечей.
Та радості не прийшло. Тільки пустота.
Раніше вона була жвавою, співала, прасуючи білизну. Ніби завжди такою буде. А потім — ліки, постійний присмотр, немовлячий стан.
Сьогодні прокинувся о п’ятій. За вікном — осіння мряка. У кімнаті теж сирість і сірість. Здавалось, навіть повітря важке. Встав, одягнувся, підійшов до дверей у її кімнату. Зайшов туди лише раз після похорону — вибирав сукню. Відчинив різко. Вдарив запах — ліки, слабкість, біль. Не дивився на ліжко, підійшов до вікна, розсунув штори, відкрив навстіж.
Повітря врізалось у відіж, з ним — шум міста, що прокидався. Кімната наче прокинулась. Скинув білизну з ліжка, зняв халат — все в купу. Викинув пляшечки, стакан, витер пил, помив підлогу. Пішов на кухню, а там — порожній холодильник. Лише банка з огірками, наполовину запліснявіла, та пакет прокислого молока. Викинув. Випив кави — у шлунку перекинулось.
Взяв сміття, вийшов. У магазині купив хліб, ковбасу, яблука… Обмежився. Дома зварив макарони, з’їв два бутерброди. Потім згадав — білизну треба вішати. У ванній не вміститься. Взяв мотузку, прив’язав один кінець до труби, інший — до цвяха в дверях. Заліз на табурет, почав кріпити…
Раптом — стук каблуків у сінях. Далі — павза. Хтось підійшов до моїх дверей. Відчинила нова сусідка. Дівчина. Зустрічав її лише раз.
— Двері відчинені… — сказала вона, а потім глянула на мене — на табуреті, з мотузкою. Очі розширились.
Я зрозумів, як це виглядає.
— Ключі загубила, — мовила вона, шарячи в сумці.
— Виклич слюсаря.
— Неділя.
Так, я й забув. Взяв інструменти, годину копався в замку. Вона стояла за спиною. Я обернувся:
— Чекай у мене. Кава ще тепла.
Пішла. Я зламав замок, відчинив. Вона подякувала, але не пішла.
— Курити можна?
— Можна.
Вийняла сигарети. Але я почув — ключі брязкають у сумці. Зрозумів: вона придумала, щоб мене зупинити. Але мовчав. Потім згадав про білизну — пішов вішати. Вона дивилась.
— Знаю, що мати померла, — сказала.
— Три тижні тому. Але я не збирався вішатися, якщо про це.
— Виглядав саме так.
— Виклич слюсаря завтра. Замок зламав.
— Гаразд. Я м’ясо сьогодні смажила… — вона запнулась. — Їстимете?
— Дивна ти. Їстиму.
— Катю звати. До мене чи я до тебе?
— До тебе. Тільки душ прийму.
Побрився, вдягнув чисті речі. Пішов. У її квартирі пахло м’ясом, на столі — вино, салат.
— Коли востаннє просто гуляв? — запитала вона.
Не пам’ятаю.
Помітив, як вона розставляла посуд — рівно, за розміром. Полотенце зсунула, потім вирівняла.
— Чому знімаєш? — запитав.
— Від чоловіка пішла. До мами не хотіла — він їй подобається, буде переконувати повернутись.
— Понятно. Досконалість — твій колишній конек?
— А як здогадався?
— Подивись, як посуд стоїть.
Вона розсміялась. Виявилось, її чоловік вимагав ідеального порядку. Навіть у ліжку.
— Нудно, — сказав я.
— Не те слово.
Після вечері пішли гуляти. Повернулись вночі. Стояли у сінях, ніхто не хотів іти.
— До тебе чи до мене? — раптом спитала вона. — Одразу покладеш у ліжко чи ще скажеш, яка я дивна?
Я всміхнувся.
— Не дивна. Неймовірна.
Взяв її на руки, заніс до квартири. Вона сміялась, коли я зачіпав ногами меблі.
А серце билося, наче після довгого сну.
Тепер Катя живе зі мною. А в сусідній квартирі — молодята.
Якось так — життя повертається. Навіть коли здається, що все скінчено.
