Несподіване щастя: драма знайденої родини
У затишному містечку Блакитне, де морський бриз змішується з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Ігор вперше поїхав з новими батьками в село до бабусі та діда. Разом з ними приїхала тітка Марійка, сестра батька, з двома синами. Усі весело базікали, не заважаючи хлопчикові, і він почувався неймовірно легко. Хлопець швидко знайшов спільну мову із двоюрідними братами. Бабуся частувала всіх млинцями зі сметаною чи медом — на вибір. У діда була власна пасіка, і мед пахнув так, що аж голова крутилася. Ігору село здавалося казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «Ось би залишитися тут назавжди…» Але в серці крився страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталося щось, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Ігоря, Василя та Оленки, зібралася майже вся родина. Ігор приїхав із далекої служби із дружиною та донькою. Гості знали його незвичайну історію — важку, але з щасливим кінцем. Хлопець підняв келих і звернувся до батьків:
— Любі мої мамо й тату, здоров’я вам і ще багато років! Дякую за все, що зробили для мене! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагалися заповнити мною свою порожнечу. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Оленка й Василь дивилися на сина зі сльозами, повними любові й гордості.
Ігор уже не вірив, що чергова прийомна родина — це довго. Одинадцять років, а він усе ще у дитбудинку. Вже не хотілося виходити зі звичних стін, але вихователька, тітка Галя, погладила його по голові й ніжно сказала:
— Нічого, Ігорку, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо.
— Ага, чекаєте, — буркнув він. — Вихователька Тетяна Андріївна казала, що хреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
— Не слухай її, — махнула рукою тітка Галя. — Вона молода, ще не навчилася з дітьми ладити, ось і бовкнула.
Тітка Галя любила хлопчика, жаліла його, а він відповів їй теплотою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не складеться.
— Чекаємо, звісно, чекаємо, — додала вона. — Навіть директор казала, що твоє ліжко не віддаватимуть, новеньких у інші кімнати поселимо.
Ігор кивнув, оглянув спальню, думаючи, що скоро, напевно, повернеться. Їхати не хотілося.
— І навіщо я погодився? — розмірковував він. — Хотів відмовитися, а ці двоє так дивилися, з такою надією, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер уже байдуже. Бувало, дізнаються прийомні, що у них буде своя дитина, і я їм більше не потрібен. Навіщо тоді брали?
Ігор пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок — «не підійшов». Бували різні опікуни, але Ігор підріс і став хитрішим. Якщо родина не подобалася, він спеціально витворяв щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де — порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Ганна Петрівна, називала його «Ігорик». Який він Ігорик? Він Ігор, майже дорослий, а вона млечить. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Ганна поселила його в кімнату, де все було рожеве — штори, ковдра, навіть стіни. «Напевно, дівчинку хотіли», — подумав Ігор. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все якось не так, не його. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Ганна бавилася з Ігорем, як із лялькою: одягала, фотографувала, хвалилася подругам, який у неї «Ігорик» гарненький. ІншІноді водила в парк, але на дитячі гойдалки — Ігору було соромно поруч із малятами.
