Рішення назріло несподівано
Марійка з матірю жили удвох. Що дівчинка памятала батька вона ніколи не бачила. У дитинстві навіть не цікавилась, хто він і де він. Зараз вона думає, що був він, мабуть, «льотчик-герой». Родичів у них теж не було мати з шести років виховувалась у дитячому будинку.
Мати не встигла розповісти Марійці про свого батька. Напевно, він навіть не був її чоловіком, а тепер і спитати ні в кого.
Життя у дитбудинку
У тринадцять років Марійка пережила справжню трагедію її мати не стало через слабке серце. Дочка часто бачила, як вона трималась за груди й кривилась.
«А я й не розуміла, що у мами серце болить і це серйозно, зізнавалась собі Марійка. Думала, як завжди, пройде, і вона знову буде веселою».
Але Марійка залишилась сама. Зламались мамині крила, що захищали її від жорстокого світу. І довелося їй дорослішати швидше. Так вона потрапила до дитбудинку.
Там було нелегко. Особливо страшно було вночі спальні ніхто не охороняв. Діти були жорстокі: дражнились, бились. Хоча Марійка намагалась бути непомітною, старші дівчата й хлопці їй все одно діставали.
Зовні вона була непоказною худа, з курносим носом і веснянками, у тринадцять виглядала на десять. Зате навчання давалось їй легко.
Нова родина
У дитбудинку вона провела недовго може, рік, але цей час здався вічністю. У матері Марійки була подруга з дитинства Оксана, і ця добра душа не дала дівчинці залишитись сиротою.
«Як оформити опіку над Марійкою?» запитала Оксана директора, коли приїхала з чоловіком Тарасом.
Директор уважно їх оглянула, і, схоже, її все влаштувало.
«Ви раніше знали дівчинку чи її матір?»
«З Марійкою ні, а з її матірю ми росли в одному дитбудинку, відповіла Оксана, а чоловік кивнув. Нещодавно дізналась, що вона померла, і знайшла її доньку».
Оформивши документи, Оксана з Тарасом забрали Марійку додому. У них вже були свої діти пятнадцятирічний Андрійко і дванадцятирічна Софійка. Марійка намагалась із ними подружитись, але вони її не приймали. Ревнували до Оксани адже вона їхня мама, а тут зявилась чужа дівчинка, до якої батьки ставляться з теплотою.
Коли Марійка щось питала в Андрійка, він мовчки йшов у свою кімнату. Софійка теж не розмовляла, а якщо мати не бачила показувала язика й кривлялась.
«Може, це я винувата? думала Марійка, дивлячись у дзеркало. Невдаха, маленькі очі, веснянки Хто мене таке полюбить?»
Та й не така вже вона була страшна. Підлітковий вік у всіх свої комплекси. Але, порівнюючи себе з кучерявою Софійкою, Марійка ще більше засмучувалась.
Діти були спокійними, і проблем не створювали.
Марійка відчувала, що Оксана намагається її любити, ставиться з добротою. Але часу в неї було обмаль разом із Тарасом вони працювали в агенстві нерухомості, крутились, як білки в колесі. На дітей залишалось мало уваги.
«Як добре, що наші діти прийняли Марійку», інколи казала Оксана чоловіку.
«Так, іншим буває гірше», згоджувався Тарас.
Вони так думали, бо не вникали в стосунки між дітьми. Здавалось, що все гаразд. Марійка не скаржилась, свої діти теж мовчали. Але в душі у кожного була своя буря.
Переживання
Саме у тринадцять Марійка зрозуміла, що життя не цукерка.
«У мене більше немає тої теплоти, що дарувала мама. Вона пішла, і я вже не чую її турботливих слів надягни шапку, тепліше взуйся. Вона більше не боїться, щоб я не застудилась А ще вона читала мені казки вночі. Як же було добре поруч із нею! Вона дула на подряпані коліна, мазала зелёнкою і ніжно витирала сльози. Тепер я знаю, як важко жити без рідної мами навіть у добрій родині».
Марійка уникала свар
