**Несподівано вийшла заміж**
Сьогодні я бігла торговим центром з купою пакетів, обганяючи людей на ескалаторі, проклинаючи в думках свого невдаху хлопця Дениса, який навіть машини не має, щоб зустріти мене й довезти додому з усім цим добром. Довелося викликати таксі через додаток. І, як на зло, машину призначили миттєво. Прийшлося хапати покупки й на шпильках мчати через весь молл до парковки.
Я шаленіла. Її ж не тільки не зустріли, а й нові шкіряні черевики, за які віддала половину зарплати, звели ногу до крові.
— Дівчино, обережніше! — обурилася жінка на ескалаторі, яку я ненароком зачепила пакетом по голові, спускаючись униз.
— Треба по сторонах дивитися, а не ворон рахувати! — відгризлася я, навіть не обертаючись.
— Хамедо! — плюнула та вслід, але мені було байдуже.
Я мчала до парковки. І лише вибігши з дверей, зрозуміла перевірити номер таксі. Але дивитися було вже ні на що — водій скасував замовлення, а ціна підскочила майже вдвічі. Я лютотно вимкнула додаток, сунула телефон у кишеню. Озирнулася. Поруч була вільна лавка. Роздратовано скинула на неї всі пакети й сама плюхнулася поруч, знімаючи той дурний черевик.
— Боже! Усі сьогодні проти мене! — видихнула я, штовхнувши пакет. Він сумно впав на лавку, випустивши чек.
Я відкинулася назад і заплющила очі. Останнім часом мені здавалося, що життя спеціально всім мені шкодить…
***
Я завжди мріяла про більше й не розмінювалася на дріб’язкові речі. Якщо телефон — то останньої моделі. Якщо манікюр чи фарбування — то у топового майстра. Якщо взуття — то якісне. Так само я ставилася й до хлопців. Але з ними не щастило. Замість розумних, красивих і заможних траплялися лише «неліквідні»: старі, товсті, лисі, дурні, ледачі. Я довго перебирала. Та так і не знайшла того, хто відповідав би моїм вимогам.
— Доживешся, що нікому не будеш потрібна, — інколи казала мама. — Чоловік ціниться вчинками, а не обличчям і гаманцем.
— А що, мені вночі на його вчинки дивитися? І взагалі, для красивих вчинків гроші ой як потрібні, — парирувала двадцятип’ятирічна Оксана.
Мати не знаходила, що відповісти. Лише зітхала. Я була занадто бистрою на язик. На все в мене були відповіді, ніби заготовлені заздалегідь. Можна було подумати, що я закінчила курси красномовства, хоча насправді працювала звичайним адміністратором у кафе. Саме з цієї роботи три роки тому все й почалося. Точніше, набуло неймовірних масштабів. Там я надивилася на панянок у хутрах, яких приводили на вечері заможні кавалери. І вирішила: «А чим я гірша? Я теж маю право на таке життя».
Але в життя, схоже, були інші плани. Заможні кавалери на мене якось не дивилися. Щось, незрозуміло що, видавало в мені звичайну дівчину із середньою освітою з простої родини. А я мріяла, щоб мій наречений був авторитетним, мав гарну посаду, їздив на дорогому авто й носив костюми іноземного пошиття.
Але час ішов, хлопці змінювалися, а ідеал так і не знайшовся. Зрештою я здалася, коли за мною почав ходити Денис. Банківський клерк, на чотири роки старший, із стабільним середнім доходом. Зовнішність у Дениса була звичайна: русяве волосся, сірі очі, зріст 175 см, не спортивна, але й не дрябла фігура. Зате була двокімнатна квартира в іпотеку. А от машини не було. Денис вважав, що в місті, де є метро, автобуси й трамваї, авто — непотрібна розкіш.
Він виявився дуже добрим, але наполегливим. Довго залицявся, носив квіти на роботу, запрошував на побачення. Через три місяці під тиском мами я здалася.
— Гарний хлопець, пилинки з тебе здуває, любить, піклується — що ти ще думаєш? Краще синиця в руках, ніж журавель у небі, — говорила мені мати.
Я, скрегочучи зубами, погодилася на ці стосунки. Хоча насправді жилося мені з Денисом непогано. Він і правда був турботливим і уважним. Оплачував мої бажання, возив у відпустки, хоч і не в п’ятизіркові готелі та економкласом. Готував вечері, приносив каву в ліжко, відпускав з подругами по магазинах. І серйозно налаштовувався зробити мені пропозицію.
Так минув майже рік. Я звикла. Але не перестала мріяти. І жалітися подругам, що Денис не відповідає моїм очікуванням, я не соромилася. Хоча… гріх було жалітися…
***
— Ну чому всі проти? Я ось зовсім не проти такої приємної компанії, — почувся голос прямо над моїм вухом.
Я підскочила, розплющила очі й обернулася. Позаду лавки стояв Олег. Колись давно, ще в університеті, він намагався за мною підлизуватися, але я його різко відшила на очах у подруг.
Спочатку я його навіть не впізнала. Замість пацанчука зВсе склалося не так, як я мріяла — ні красивих кінець, ні розкоші, лише холодний душ реальності та самотність.
