Ярослава вийшла з офісного будинку й глибоко вдихнула повітря, насичене осіннім ароматом опалого листя. Стояла ясна, суха погода — справжнє бабине літо. Ночі вже холодні, а вдень ще можна носити легкі сукні та кофточки.
Вона розмірковувала, що зробити першим — забрати Олежка з дитсадка й разом зайти до магазину, чи спочатку купити продукти, а потім вже за сином? У «Рості» завжди продають дешеві іграшки, і хлопчик неодмінно починає благати щось купити. А грошей перед зарплатою замало, та й іграшка йому потрібна лише на п’ять хвилин.
Ярослава глянула на годинник. Якщо поспішати, встигне закупитися, віднести все додому, а потім забрати сина. І вона прискорила крок.
Йшла, не звертаючи уваги навкруги, вся у своїх думках — складала список продуктів. **Сіль не забути!** Чомусь вона завжди закінчується неочікувано. Два дні тому Ярослава спеціально йшла до крамниці за сіллю, але купила все, окрім неї. Тепер повторювала, наче мантру: «Сіль, моркву, молоко, масло…»
— Яро, Ковальчук! — раптом почула вона за спиною.
Вона ще кілька кроків пройшла за інерцією, перш ніж зупинилася й обернулася.
— Не впізнала? А хто клявся, що ми будемо дружити вічно? — усміхнулась знайома жінка.
Ярослава згадала шкільну подругу — Маріанну Лисенко. Перед нею стояла вже не худа, чорнява дівчинка, а витончена жінка у стильному вбранні.
Маріанна перейшла до них у другому класі, і вони дружили аж до випускного. У восьмому класі дали одна одній клятву вічної дружби. Але життя розвело їх — ніщо не триває вічно, навіть дружба, а тим більше кохання.
— Вид у тебе такий стурбований, ніби вдома чекають семеро по лавках, — оглядаючи її простий офісний одяг і задихані очі, сказала Маріанна.
Ярослава теж відчувала, що виглядає не найкраще.
— А в тебе, бачу, все гаразд, — перевела тему вона, щоби уникнути зайвих питань.
— Не скаржусь. Друге заміжжя. А от дітей ще немає. А в тебе?
У голосі подруги почувся сум, і Ярослава не стала розвивати тему.
— Не заміжня, але й не сама. У мене син, — з гордістю сказала вона.
— Школу, мабуть, закінчує? Чи вже в інституті? — поцікавилася Маріанна.
— Ні, він ще в садочку, — усміхнулася Ярослава.
— Ну ти даєш! Усі вже дорослих дітей мають, а у тебе маля. Завжди ж була такою розумницею, на хлопців не дивилася…
Ярослава образилася, і Маріанна відразу зрозуміла свій промах.
— Та годі, ти ж знаєш мене — завжди ляпну, а потім думаю.
— Вибач, мені треба забирати сина, — Ярослава зробила крок убік.
— Постривай! — Маріанна дістала телефон. — Давай номер, подзвонимо, зустрінемося!
Лише щоб швидше позбутися подруги, Ярослава продиктувала номер.
Але Маріанна не відкладала — вона зателефонувала вже наступного дня й запропонувала зустріч у кав’ярні.
— Добре, тільки спитаю в мами, чи зможе посидіти з Олежем… — зітхнула Ярослава.
*«От так „радість“ на голову. Прощай, вихідний. Ну що ж, зустрінуся — може, тоді відчепиться. У нас і так уже нічого спільного…»*
У суботу вони зустрілися в модному закладі, де Ярослава ніколи не бувала. Вона почувала себе не в своїй тарілці, і Маріанна, це відчувши, замовила вина. Пили, згадували школу, однокласників. А коли спогади скінчилися, подруга раптом перевела розмову:
— Слухай, у моєї колеги є син — програміст, без шкідливих звичок, зарплата хороша. Його мати мріє про онуків… Може, познайомишся?
— Не треба, — різко поставила бокал Ярослава. — Невже я виглядаю так, що готова кинутися на першого-ліпшого?
— Та не поспішай! Він хороша людина, просто був невдалий роман…
— Це його проблеми. Я не хочу ніяких запланованих знайомств!
— Подумай. Синові потрібен батько…
— Він у мене вже є, ще один не потрібен!
Маріанна запропонувала просто сходити на побачення, і Ярослава здалася. Чому б ні?
У неділю вона відвезла Олежа до мами, трохи причепилася й пішла. Навіть імені його не знала — Маріанна не пам’ятала.
У кафе було двоє одиноких чоловіків. Один із них усміхнувся, і Ярослава підійшла.
Їй було ніяково, і вона випила бокал вина залпом. Розмовляла без зупинки, розповідала про себе, про сина…
— Я мушу попередити, — раптом зітхнула вона. — У мене є син… Якщо вас це не влаштовує — скажіть, і я піду.
Він мовчав. Вона спробувала встати, але голова закрутилася.
— Пішли на повітря, — запропонував він.
Вийшли. Вона балакала й балакала, а потім біля під’їзду сказала, що не запросить його на чай — не в її правилах.
Піднявшись додому, Ярослава визирнула у вікно — на вулиці нікого не було.
*«Ну і що?»*
Її розбудив дзвінок Маріанни:
— Ти де?!
— Вдома…
— Ти ж мала зустрітися із Мироном! Він чекав годину й пЯрослава ледь не впала в паніку, коли зрозуміла, що зустрілася зовсім не з тим, і лише через тиждень, коли вона вже змирилася з думкою, що той таємничий незнайомець зник назавжди, він раптом знову зателефонував — і цього разу вона знала, що це не випадок, а доля.
