Випадкова зустріч
Мій старенький пуховик грів тільки знизу. Всередині вже весь пух збився, а зверху лишалася тонюсінька тканина ніби плащ, який продуває будь-який вітер. Спасали вязанні штани і валянки, а ще вовняна хустка, якою я раз за разом піднімала плечі, аби не змерзнути.
Машина, яку обіцяла моя товаришка по торгівлі, — Оксана, сьогодні підвела нас. І от, стоячи в оточенні своїх торб, ми ловили попутку. Торб в нас настільки багато, що в одну літачку навряд чи влізли б, тому вирішили стати по різні сторони дороги кожна сама за себе.
Коли я працювала на господарку, таких клопотів не було. Але грошей не вистачало сама тягнула двох дітей. І от вже вдруге поїхала в челнок з Оксаною на закупи.
Грошей більше не стало, товар ще не встигла реалізувати, а проблем стало більше.
Треба ж зранку довезти товар на речовий ринок, а ввечері забрати додому, потім тягти все це добро на четвертий поверх по сто разів бігати, якщо сина вдома немає.
Ще пару років тому сама з подругами співала в голос: Перемен! требуют наши сердца. А от тепер ці зміни влізли в моє життя негарно наше Київське проектне бюро закрили, людей скоротили, чоловік давно канув у Лету. Мені діватись не було куди, хоть завжди думала, що торгівля то зовсім не моє.
І ось я стою у сніжному каші під ногами, ще в цілому молода жінка, а губи вже потріскалися, лице почервоніло від постійної слякоти й вітру на ринку, а очі сльозяться.
Машини проносилися, обдаючи брудом із під коліс. Я старалась не дивитися в те болотяне місиво, дивилась вгору, на дахи і дерева, де сніг ще білий, чистий. В житті цього сіро-брудного достатньо краще в нього й не вдивлятись.
Знову помах рукою. І, нарешті, біля мене пригальмувала така ж брудна, як і все довкола, іномарка.
До Оболоні підвезете за розумну ціну? запитую в прочинене вікно, і в ту ж мить застигаю.
Я впізнала його одразу. Здається, і не минуло стільки років. Він же майже не змінився або, можливо, ще й кращим став той самий серйозний погляд, ледь підняті брови, легка усмішка на вустах.
Поки приходила до тями, він вибіг з машини, швидко закинув мої торби у багажник.
Я вмощуюсь на переднє сидіння, поправляю хустку й метушливо шукаю виправдання власному вигляду вже готуюсь пояснювати йому, чому сьогодні так недобре виглядаю. Він же мав мене теж упізнати.
Або ж
Скільки років минуло? Скільки?
***
Мені тоді було двадцять два. Мене відправили на дипломну практику у старе лісництво на Черкащині. А у Києві на мене вже чекав мій наречений Сергій. Sвсе було по плану: практика, диплом, весілля.
Що могли змінити три місяці практики? Нічого
Поселили мене у хаті до пані Катерини жінки поважного віку, яка теж працювала у лісництві. Жила вона зі свекром, дідусем Петром. Я завжди легко находила спільну мову з людьми, тому з Катериною ми швидко зріднилися разом і за дідом наглядали.
І от, якось при мені у діда стався приступ. Я ж кинулась по допомогу, але нікого з сусідів вдома не було. І раптом по вулиці їде трактор. Я замахала руками. Вискочив молодий чоловік: високий, красивий, очі серйозні, трохи з якоюсь загадкою.
Забігли разом у хату, підняв діда на руки потужний, і у трактор, на переднє сидіння, а я слідом. Дуже хвилювалась чи доїдуть благополучно?
Доїхали до фельдшерки, а там уже й швидка під’їхала. Цей хлопець теж з нами рушає далі до райлікарні.
Коли дід був нарешті під наглядом лікарів, і виявилось, що працюємо ми в одній організації та навіть живемо поряд. Його звали Андрій.
Та ніч уже була пізня. Діда залишили в лікарні, там лишилася Катерина. Андрій запропонував:
Поїхали, моя мама тут неподалік живе. Заночуємо, а вранці мужики на роботу поїдуть і нас захоплять.
Я насторожено погодилась хлопець здавався нормальним, не чіплявся, але трохи боязко та якось незручно. Він лиш раз зауважив: Тьотя Ліда жінка хороша, і дім у них великий.
Вранці я прокинулась на високій перині, мов у казці. Тьотя Ліда нас радо зустріла і за сніданком розповіла, що Андрій мав жінку, але вона покинула його і дитину, а він розвернувся свиней тримає, мясом торгує, нову хату будує.
Я тільки мовчки посміхалась у мене ж свій наречений, інженер фактично на руках, перспективний. Та й взагалі розведені чоловіки з дітьми мені тоді не були цікаві.
Але після того випадку я стала часто бачити Андрія: то на роботі, то біля крамниці, то просто на вулиці. Катерина теж його знала, з ним і діда з лікарні забирала.
Ти подобаєшся Андрію, якось сказала мені Катерина, Я з ним балакала весь засоромився, як хлопчисько. А ви гарна пара.
Та ви що! У мене ж Сергій.
Ще не чоловік. А Андрій надійний. Свиноферма, сам усе організував, хлопча у нього класне. Мамі потрібна.
А серце моє завмирало. Бо й я сама вже шукала його очима. Вродливий, впевнений, спокійний. Його присутність відчувалася здалеку. І всі навколо з повагою ставились до нього.
В лісництві я виглядала чужинкою київська панянка у світло-бежевому пальті, яке зовсім не підходило до місцевої болотяної весни. Проходила по калюжах, мов летіла в повітрі. Чоловіки при мені переставали матюкатися, ходили стриманіші.
Пані, зачекайте, підкину, казав Андрій біля свого трактора.
А з ким синок лишається? запитала я.
Та годі вже на ви! Єгор з мамою моєю, ще сусідка навідується. В садочок ходить. Росте…
А як його звати?
Єгорчик, в очах батьківська любов. Прудкий, ого-го! Бабуся свариться важко догледіти.
Вам подобається тут?
Чого ж ні? Погода б трохи покращилася та зазеленіє, тут дуже гарно. Річка поруч Хіба що вуличного світла немає, але виправимо.
В тій темряві Андрій якось ненароком взяв на себе відповідальність навіть за ліхтарі, за ціле село.
Я тоді не думала, що саме це відповідальність найважливіша риса чоловіка.
Його увага зігрівала мене: приносив дрова, купував ліки, приходив до хати. А я все вагалася, йшла проти власного серця.
Я не бачила себе в селі. В місті тримав лише Сергій і клопоти рідних з весіллям. Та уявляла, яким буде розчарування для мами і Сергія, якщо я покохаю іншого ще й розведеного й з дитиною. Вона скаже: Доньку, ти ж в інституті вчилась не для того, щоб у бруді корів доїти!
Ввечері, коли у вікно зазирав тільки вітер, я думала про Андрія. Була певна: буде любити мене й дитину, буде вдячний і ніжний. І свої діти зявляться, на нього схожі.
Але прийняти рішення не могла. Було й відчуття провини не хочеться розбивати чужу родину, Галині й Андрієвій матері жалько стало казали, що я чужа, між ними зявилася ні з того ні з сього. Андрій благав залишитися, не їхати. Я не хотіла слухати горда, ображена.
На вокзалі він так і стояв: у картатій сорочці, з опущеними плечима, сумно глянув. Таким він запамятався надовго.
Я їхала потягом і плакала. Ось така тримісячна дипломна практика.
Молодість залікувала. Я повернулась у Київ, вийшла заміж за Сергія, закрутилася хатня круговерть.
**
Сідаю на сидіння, знову виправдовуюсь перед Андрієм за свій вигляд: одутле лице, потріскані губи, безглуздий пуховик, хустка.
Шістнадцять років минуло. Шістнадцять!
Перші сто метрів їхали мовчки.
І скільки снігу насипало, заговорила я, коли машина ляснула по калюжі.
Це в місті так. За містом красиво і чисто. Дороги навіть підчистили.
Ви там живете?
Так, туди-сюди. Справа є.
Дякую, що підвезли. Машина підвела, сьогодні все не так. Я розрахуюсь
Андрій поворочує до мене голову, і я розумію упізнав.
Привіт, кажу тихенько.
Привіт, Оленко.
Значить, впізнав? Я думала все забув.
Не забув, погляд серйозний, зосереджений на дорозі.
Десь всередині в грудях защеміло від спогадів його голос, руки, погляд. Стало жарко, я скинула хустку.
Як ти, Андрію?
Він трохи помовчав, ніби теж втамовував хвилювання.
Мені не зле. Так, кручуся. Зараз такий час. А ти, бачу, також
Досі працюєш у лісництві? намагаюсь спрямувати розмову в нейтральне русло.
Ні, лісництво вже давно не працює. Я теж пішов. На себе роблю.
О, зараз усе так. І ферма досі?
І ферма, і фірма, й торгівля ковбаса, мясо.
І тут згадую: бачила недавно на базарі ковбасу Прядко. Усміхнулась чи не його, випадково?
Почекай, а ковбаса, котлети Прядко то твоє?
Можна й так казати. Не смачна?
Та ні, моя мама тільки її купує.
Він ніяково бурмоче про те, як усе починали йому хотілося навіть виправдатись. З часом відкрили й магазини по всій області, багато знайомих із села з ним працює.
Я аж зашарілась я в цих своїх одріпаних валянках, світла панянка колись, він тепер досвідчений бізнесмен. Ніби помінялись місцями.
Як Єгорчик?
Андрій усміхається.
Троє.
Троє?
Так, три сини. А в тебе?
Син і донька, тремтячим голосом кажу, витираючи піт.
Єгор у армії. У гарячій точці був. Страшно було. Галя посивіла навіть. Але, навесні повертається, дякувати Богу. Середній в технікумі, найменший пятикласник.
Галя тож, таки з нею одружився.
Мені закортіло розповісти, як шкодую, що колись втекла. Скільки разів, особливо сьогодні Але сказала інше:
У мене старший у десятому, дівчинка восьмикласниця. Час летить.
Летить
Усім дуже хотілось поговорити про сокровенне, та соромилися.
Почувалася винною перед Андрієм. Але одразу згадала і його матір, і Галю, що їм я теж поступилася. Колись злило, а тепер дивлюся інакше це ж була моя гординя, образа.
А ти як? питає він недбало.
Я як бачиш. Скоротили. Тепер працюю сама на себе. Важко.
А Сергій? Чоловік твій.
Памятаєш?
Я ж бачив тебе нареченою. Їздив навіть за вашим весільним кортежем аж до ресторану, дурень такий.
Що?? обернулась різко.
Тьотя Катя сказала за день до весілля. Я сів у Жигулі й поїхав, як був. А ти щаслива, красива. Не показався, повернувся і Галині зробив пропозицію.
Якщо б я знала
Тоді б усе тільки зіпсував. Ти ж була щаслива!
Може й так Але щастя було недовгим. Через пять років розлучилися, до мами з дітьми переїхала.
Шкода, тихо киває.
Я звикла, намагаюсь бути сильною. Виявилось, я можу все сама. Діти вчаться, одягнені-буті. А от тепер доводиться торгувати, у валянкахТут на ринку так дме! Зате місце прохідне. Тримаюся.
Дуже хотілось показати, що не так уже й погано в мене все, бодай не гірше.
Андрій слухав, зявилась нова складка між бровами.
А твоя сімя? Галя як?
Він ніби відсторонено:
Та як Хліб пече.
Сама?
Ага, спочатку сама. Пізніше Пекарня на Подолі чула?
Щось таке Бувала раз чи двічі.
От, для неї й відкрив. Тут уже справжнє виробництво. Хліб дуже гарний.
Я згадала: подруга з ринку нахвалювала той хліб, показувала на вишукану мініатюрну жінку в білому плащі. Тепер стало зрозуміло все.
Тут мені, здається, кажу, коли підїжджаємо, а Андрій вже паркується.
Він вибіг, прибіг із букетом хризантем із ларька Квіти, кладе мені на коліна.
Я дивлюсь на білі квіти вони зливаються перед очима, витираю сльози. Ще мить тому вважала себе сильною жінкою.
Він допомагає донести торби до квартири, старий підїзд, стіни пописані. Я міцно тримаю квіти, не знаю що й казати.
Заходиш?
Може, й краще, що відмовився вдома бардак, товар у кутках, мама зі своїми питаннями.
Ні, Олено, поїду. Багато справ, взяв мене за запястя, потримав секунду, мов прощаючись.
І швидко спустився сходами.
Покликати? Розповісти?
Я дивилася йому вслід, розуміючи йому важче. Він прощається, знає, що більше не зустемно. Й від того ставало легше.
Я дотягла сумки.
На порозі мама, питання, новини. А я не чую нічого, у вухах ще відчуття його рук. Валянки віднесла на батарею, все робила на автоматі.
Мама ходила за мною як завжди, не одразу помітила, що я не в собі.
Вже коли перевдяглася, сіла до столу, питаю:
Мамо, памятаєш, перед весіллям я розповідала про хлопця з практики? В Семенівці, фермера?
Щось таке згадую. А що?
Ти тоді сказала, не вистачало ще в селі жити й свиней годувати.
І правильно сказала. Була б у гної.
Я зустріла його сьогодні.
Де ж?
Та не важливо. Мамо, та Прядко, яку ти любиш його мясо. А його дружина власниця Пекарні на Подолі. Таке
Мама застигла з чашкою. Потім тихо поставила. В очах блиснув біль. Помовчала, далі мовить:
Бо хіба долю вибереш? Якби можна, люди б за неї побились.
І стало мені шкода маму.
Добре, мамо. Живемо ж якось. Он сьогодні два костюми продала і три куртки. Прорвемося, не сумуй!
Так і треба. Впала б знати де, підстелила б соломки. От і правильно. Але видно, новина заїла її глибоко.
Згодом повернувся син високий, кремезний, таємничий погляд. Я ще виразніше побачила, як він схожий на рідного батька.
Родина повірила, що трьохкілограмова дитина була семимісячною ніхто не засумнівався, я на легковажну не скидалася.
Син сів до вечері.
Мам, тільки не сварись. Я роботу знайшов, у кінному клубі. Коней доглядати. Платять за роботу. Не хвилюйся, скоромовкою дивиться в очі, ніби злякався, На оцінки це не вплине. Чесно, мамо
Я зітхнула. Вчора б ще зчинила лемент, а сьогодні
Добре, Андрію. Дорослий уже. Будь-яка праця добре діло. І гроші потрібні. Я не проти.
Він аж повеселішав став вечеряти. Щось у мені змінилося, він це вже відчув. Та від того було добре.
Я вночі довго не могла заснути. Не плакала і не сумувала це було щось дивне.
Я дивилась на білі хризантеми, думала про долю, зустріч, про те, що кожному треба йти далі, вже окремо.
Тоді наша зустріч колись поділила моє життя на до і після. І сьогодні відчуття ті ж.
В обох ще попереду виклики і щастя. Ми вже не стрінемося, та все одно залишаємось важливі одне для одного.
Усе, що трапляється не випадкове.
І ця зустріч для того, щоб зрозуміти щось дуже важливе.
