У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею притулилась худа дівчинка років п’ятнадцяти — у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Вона важко зітхала, а онука озиралася навкруги зі страхом. Біля ніг стояв пакет. До них підсіла жінка років тридцяти.
— Ви до цього кабінету?
— Так… А скажіть, чи це дуже боляче?
— Неприємно, звісно, але знеболюють. Головне — швидко, хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть… Я сама тут уперше й, якщо чесно, боюся. І розумом розумію — дитина ж ні в чому не винна…
— Господи, от так пригода… Розумієте, це моя онука, у дев’ятому класі вчиться, а той хлопець її обдурив, кинув… А вона вагітна. Він і чути нічого не хоче про дитину. А нам що робити? Школу їй треба закінчити… Батьків нема — я сама її виростила… Ох, лишенько…
— Ба, годі уже, не рви мені сердце, і так важко… Ось пані сказала — не буде болю, раз — і все…
— Онуко, там же дитина, жива, а ти — «раз і все»… Дитя не винне, правильно сказали. Знаєш що? Уставай, підемо. Виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Петрик нам не потрібен, батько ще… Уставай, бери пакет, підемо додому, нема нам тут чого робити.
Дівчина ніби цього й чекала. Схопила пакет і пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка на лавці усміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мам, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Дмитро — гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Яке там майбутнє, якщо одружитесь… Закінчіть універ, а там побачимо!
— Мам, нам уже по двадцять, ми не діти. Весілля навчанню не завадить, тим паче грошей витрачати не будемо — розпишемось і все, навіщо ці формальності? Пообідаємо у ресторані з батьками Дмитра та його бабусею — і все, з друзями потім самі відзначимо. Він дуже любить бабусю, вона його виростила.
— Ох, Марічко, що не зробиш для рідної дитини? Треба ж познайомитись з його батьками, тепер ми свояки…
— Запросіть їх у гості, мам…
— Вітаю, заходьте! Я Мар’янина мама, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на Дмитрову бабусю, Юлії здалося, що вона її десь бачила. Мати хлопця, Ганна, була дуже молодою, виглядала ледь старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила вона його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім мусив одружитись, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловіком і дружиною, але не жили разом, а згодом розійшлися.
— Знаєте, Юлечко, соромно признатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дмитрика… Ганнуся ж ще дитина була, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла рано, а батько десь у зоні згинув. Я її сама виростила. А тут — в— Ох, та ви ж та сама бабуся з внучкою, яка тоді вирішила не робити аборт… — прошепотіла Юлія, стискаючи руки, — і це ваша рідна кров тепер одружується з моєю дочкою, і без вас би цього всього не було…
