Вечірка без запрошення
Марія Іванівна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли з сусідньої квартири долинули перші акорди музики. Жінка поморщилася, відклала синю блузку й прислухалася. Годинник показував пів на восьму — ще рано для скарг, хоча сусідка Оленка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
— Може, у когось свято, — пробурчала Марія Іванівна, натягуючи сіру кофту. — Хоча попередити б могла.
Музика лунала голосніше, до неї додалися сміхи й розмови. Марія Іванівна підійшла до стіни, притулила вухо. Голосів було чимало — явно більше двох-трьох.
У двері подзвонили. Марія Іванівна, все ще у домашньому, зазирнула у вічко. На майданчику стояла сусідка знизу, Наталія Степанівна, з натягнуто-ввічливою усмішкою.
— Добрий вечір, — почала та, ледь чекаючи, поки відчинять. — Ви не знаєте, що в Олени Дмитрівни за свято? Музика лунає на весь під’їзд.
— Не знаю, — чесно відповіла Марія Іванівна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.
— А може, її там і нема, — знизила голос Наталія Степанівна. — Може, хтось сторонній заліз? Часи такі…
Жінки переглянулися. Олена Дмитрівна жила сама, працювала в бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних товариств за нею не спостерігалося.
— Підеммо разом, запитаємо, — запропонувала Марія Іванівна. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.
Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася з-за дверей, чулися вигуки, чийсь голосний регіт. Марія Іванівна натиснула дзвінок.
Двері відчинилися миттєво. На порозі стояла Олена Дмитрівна, але зовсім інша. Розкуйовджене волосся, палаючі щоки, у руці келих з чимось ігристим. На ній була яскраво-червона сукня, яку Марія Іванівна бачила вперше.
— Ох! — скрикнула Олена, широко посміхаючись. — Сусідоньки мої любі! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!
— Яке свято, Оленко? — обережно запитала Марія Іванівна, зазираючи у квартиру.
Там справді була компанія. Десять осіб, як мінімум. Чоловіки й жінки різного віку, всі в святковому, з келихами. На столі — величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
— Та яка різниця! — махнула рукою Олена. — Життя — от і свято! Частуйтесь!
— Олено, а хто ці люди? — не відступала Наталія Степанівна. — Звідки вони?
— Друзі! — радісно оголосила господиня. — Старі добрі друзі! Познайомились, подружились — ось і святкуємо!
Із кімнати долинув чоловічий голос:
— Олено! Іди сюди! Тостуватимемо!
— Іду! — відгукнулася вона. — Дівчата, та заходьте ж! Або я потім до вас завітаю, розповім усе!
Двері зачинилися. Сусідки залишилися на майданчику, перетравлюючи побачене.
— Щось тут нечисто, — похитала головою Наталія Степанівна. — Наша Оленка й раптом така компанія… А ті чоловіки — один аж як бандит виглядав.
— Може, закохалася? — припустила Марія Іванівна. — Буває ж. Кохання змінює.
— У п’ятдесят п’ять років? Облиш!
Марія Іванівна хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але музика заглушила всі слова.
Вранці прокинулася від незвичної тиші. За стіною було тихо, як у труні. Збираючись на роботу, вона зустріла в під’їзді Наталію Степанівну.
— Ну що, виспалася? — з’їдливо запитала та. — А я всю ніч не могла заснути. А зранку глянула у вікно — біля під’їзду дорогі машини стояли. Тепер їх нема.
— Мабуть, гості роз’їхалися.
— Саме так. А хто вони такі? І що в нашої Оленки в голові?
У обідню перерву Марія Іванівна зайшла в магазин. Біля каси стояла знайома постать — Олена Дмитрівна у звичайному сірому пальті й темній хустці. Вона купувала хліб, молоко й пачку найдешевших сосісок.
— Оленко! — покликала її Марія Іванівна. — Як справи? Як учорашнє свято?
Олена обернулася, і Марія Іванівна ахнула. Обличчя сусідки було сірим, очі — червоними, наче від сліз.
— Яке свято? — тихо перепитала Олена.
— Ну, у тебе ж учора гості були, музика…
— Ах, це… — Олена відвернулася. — Помилилися квартирою.
— Як помилилися? Ти ж сама нас запрошувала!
— Не пам’ятаю, — похитала головою Олена. — Можливо, тобі приснилося.
Вона розрахувалася й швидко вийшла, залишив Марію Іванівну у повній розгубленості.
Ввечері Марія Іванівна не витримала й постукала до сусідки. Олена відчинила не відразу.
— Можна увійти? — запитала Марія Іванівна.
— Краще ні, — заперечила Олена. — Після прибирання безлад.
— Оленко, що сталося? Ти сьогодні якась дивна.
Олена постояла, потім тихо сказала:
— Заходь.
Квартира виглядала так, наче тут дійсно гуляли. Скрізь пластикові стаканчики, на підлозі — уламки розбитого келиха, на столі — засохлий торт. Але найдивніше — пахДвері відчинилися повільно, і в прохід увійшли ті самі гості — з такими ж усмішками, тільки тепер їх очі світилися холодним, незрозумілим вогником, немов вони вже знали, що саме станеться цього разу.
